Генеалогічні питання
Микола Жарких
На с. 176 – 182 подано генеалогічні дерева князів-Рюриковичів. Я взяв на себе зобов’язання розглядати тільки карти, тому зроблю лише побіжні зауваження. Дуже багато дат, особливо дат народження, подано без зазначення – чи вони документально зафіксовані, чи є результатом розрахунків істориків. Не думаю, що цим матеріалом можна користуватись як довідником.
Виринають в таблицях і правдиві мертві душі, наприклад, дружиною князя Любарта Гедиміновича показана дочка князя Лева Юрійовича – Євфимія-Агрипина (ну, на с. 197 вона ж названа Євфимія (Буша?) – це знову показує, які повні й достовірні відомості про цю особу ми маємо). Насправді обставини, за яких Любарт зробився волинським князем, невідомі, і шлюб з руською княжною-спадкоємицею – це лише одна з гіпотез. Все наступне – суцільне баснословіє: і ім’я його жінки, і її походження, і смерть перед 1349 роком…
Князі Четвертинські походять (с. 180) від Олександра Четвертні, відомого в 4-й чв. 14 ст. Але навіщо цього Четвертню пов’язувати стрілочкою (нехай і пунктирною) з князем Юрієм Пинським (помер 1290 р.) – останнім достовірним представником Рюриковичів? Як можна заповнити лакуну в 100 років?
На с. 184 – 187 подано хронологічні ряди правителів окремих князівств. Ідея сама по собі непогана, але користуватись цими даними як довідковими (а не загальноосвітніми) неможливо. В число галицьких князів потрапили польський король Ягайло (Владислав) та угорський король Людовік 1-й – «оплошно и не справясь с делом». На київському престолі, якщо вірити таблиці, сиділи (після 1240 р.) Олександр Ярославич, Ярослав Ярославич, Лев Данилович, Володимир-Іван Іванович, Станіслав-Терентій Іванович, Ольгімант-Михаїл Гольшанський, Федір Іванович… Всі ці віртуальні князі княжили тільки на папері атласу. Один тільки Федір уславився зриванням шапок пограбуванням новгородського архієпископа, а інші й того не доказали. Це саме слід сказати і про міфічних «переяславських князів» Івана Дмитровича і Олега, які буцімто правили в 1300 – 1320 рр. (с. 184).
На с. 234 – 235, на картах 1323 – 1362 рр. ми бачимо написи «Київське князівство» та «Переяславське князівство» – картографічні відповідники цієї таблиці віртуальних князів.
Не відбито в цих рядах особливий статус новгородських князів, які в 12 – 13 ст. були не самовладними правителями, а тільки воєначальниками новгородського війська (цим князям навіть не дозволяли жити в місті – вони жили в окремій резиденції, де лишилась церква Спаса на Нередиці).
Князь Данило Романович, який провів у Києві хіба кілька днів, на с. 186 атестований київським князем в період від зими 1239-40 р. до 6 грудня 1240 р. На яких підставах?
Данило тим часом поїхав на Ростислава Мстиславича, і схопив його, і зоставив у Києві тисяцького Дмитра. І оддав він Київ у руки Дмитрові, щоб удержувати город проти іноплемінних народів, безбожних татар […]
Данило також раду вчинив із братом своїм і пообіцяв Київ Михайлу Всеволодовичу. Але Михайло через страх перед татарами не одважився іти до Києва, тому Данило і Василько дозволили йому перебувати в землі своїй [Літопис Руський. – К. : 1989 р., с. 395].
Тобто візит Данила до Києва слід розглядати як туристичну поїздку: приїхав, доторкнувся до київського золотого стола і втік. А коли йому нагадували про його князівський обов’язок – боронити Київ – він постарався здати цей «неліквідний актив» іншому. З цього всього видно, що навіть натяку на князівську владу в Києві в 1240 році не було.
А що такого трапилось 6 грудня 1240 р.? Князь помер? Ні, він благополучно переховувався від монголів в Угорщині, і міг вважатись київським князем і після здобуття міста монголами – з тим самим правом, як і перед цим здобуттям.
Картографічним відповідником цього запису в таблиці є карта Галицько-Волинської держави за Данила Романовича (1238 – 1264 рр., с. 231), де Київщину зафарбовано як «тимчасове володіння Данила в 1239 – 1240 рр.»
На с. 190 – 197 подано серію карт, де відображено шлюбні зв’язки Рюриковичів від Володимира Святого до сер. 14 ст. Звичайно, ці карти були б змістовнішими, якби стрілки на них вели в напрямку, в якому наречених везли до шлюбу (це зветься патрилокальний шлюб). Без баснословія не обійшлося і тут. Практично всі дати шлюбів, проставлені в легендах до карт, є здогадами дослідників, а не документально зафіксованими фактами.
На цих картах є стрілка з Києва до Константинополя – це шлюб князя Святополка Ізяславича з принцесою Варварою (Іриною), дочкою візантійського імператора Олексія 1-го Комніна, котрий стався в 1104 р.
«» – радив у свій час Тарас Шевченко. Діти Олексія Комніна мали такі імена: Анна, Марія, Іоан, Андронік, Євдокія, Ісаак, Феодора, Михаїл, Зоя. Покажіть мені пальцем, де тут «Варвара» або хоча б «Ірина». Я б і на «Ірину» погодився, так і її катма!
Щоб з’ясувати цей список, мені вистачило 1.5 хвилини (маю доброго знайомого, котрий все знає. Інтернет зоветься). А чого не вистачило автору цієї «генеалогії» Л.Войтовичу або автору карти – Ю.Лозі? [Докладніше про цю міфічну Варвару – в моїй статті «Михайлівські легенди в історії Києва»]
Далі ми читаємо: в 1104 році князь Андрій Володимирович оженився з дочкою половецького хана Тугоркана. От здивувався б Тугоркан, дізнавшись про таке несподіване посмертне підвищення в чині! Хан – це імператор, одноосібний владар великої країни. Давньоруські книжники прекрасно знали це слово і розуміли його значення. Половецькі родові (чи племінні) вожді, ясна річ, ніколи і близько «ханами» не були і не титулувались. Давньоруський літопис зве їх «князями», що повністю відповідає їх соціальному статусу і політичній ролі. «Джерелом» тут, наскільки я розумію, була блискуча опера О.П.Бородіна «Князь Ігор», де хор співає:
Слава! Слава
Половецким грозным ханам!
Подобен солнцу хан Кончак,
Подобен месяцу хан Гзак
И звездам равны ханы все…
Ну, зібралось у тісному колі п’ять чи десять імператорів і попивають собі кумис… Що тут неможливого?