Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Спустошення і відродження
(1921 – 2016 рр.)

Микола Жарких

Ми довели були виклад історії скиту до 1905 р. і тепер маємо продовжити його до наших днів. Ніяких конкретних подробиць про скит за останній час його існування (1905 – 1921) ми не маємо, невідомі навіть імена настоятелів цього часу.

В 1917 році в Російській імперії відбувся державний переворот, внаслідок якого «російський народ» позбувся німецького ярма, яке гнітило його понад 200 років – спочатку під владою династії Романових, а від 1762 р. – уже чисто німецької династії Готторпів. (Мудрі Готторпи назвались собі Романовими і не робили з того проблеми). Окрім німців – імператорів, імператриць на великих князів – на чолі імперії стояли такі люди з характерними прізвищами:

фельдмаршали Брюс, Лассі, Мініх, Барклай де Толлі, Вітгенштейн, Остен-Сакен, Дибич, Берг (+ різні німецькі князі);

генерали Алларт, Вейсбах, Бірон, Левендаль, Бісмарк (Німеччина не була така велика, аби усім Бісмаркам добрі посади забезпечити), Фермор, Девієр, Текелій, Гріппенберг, Каульбарс, Ренненкампф та Більдерлінг (і це тільки найперші, що потрапили мені під руку…);

адмірали Авелан, Беллінсгаузен, Врангель, Вірен, Гейден, Глазенап, Енквіст, Краббе, Сіверс, Фелькерзам (і ще багато…)

міністри Остерман, Будберг, Нессельроде, Гірс, Ламсдорф, Фредерікс, Штюрмер, Канкрін, Адлерберг, Кампенгаузен, Брок, Рейтер, Вітте, Грейг, Бенкендорф (в парі з Дубельтом та окремо)… і так далі;

православні церковні діячі Меліссіно, Саблер, Отмарштейн (оцей був настоятелем у Херсонесі);

професори Грот, Шпет, Міллер (і то не один!), Бартольд, Дорн, Ейлер, Іверсен, Кеппен, Шлецер… и так далі.

Всі ці німці, які займали найвищі, вищі і середні посади в імперії, шкодили їй як тільки могли, намагаючись прилучити Росію до європейської культури. І ось в 1917 році справжні корінні «русские», котрі довго були пригнічнені оцим німецьким культуртрегерством або прогресорством, вийшли нарешті на волю і заходились нищити усю «російську культуру», яку німці устигли були прищепити.

Поставивши собі на чолі вождів з характерними (чисто російськими, можна сказати, замоскворецькими) прізвищами Джугашвілі, Єнукідзе, Орджонікідзе, Каганович, Бронштейн, Розенфельд, Апфельбаум, «русские» не на жарт узялися руйнувати усе «до основанья». На прикладі нашого скиту цей процес ілюструється архівними даними, опублікованими Ю. Катуніним.

На першому етапі було зруйновано те, що руйнувалось найлегше, і розграбовано те, що становило найбільшу цінність. В 1921 році скит було закрито (про долю ченців архівна справа мовчить), земля і нерухомість була сконфісковна. Вилучено бл. 2.7 млн. рублів грошей (це були інфляційні гроші, але і вони становили цінність). Про те, що втратили цінність акції пароплавства, не треба і говорити довго – адже все це було націоналізовано і знищено (пароплавство на Чорному морі потім довелось відбудовувати з нуля). Але це були тільки перші перемоги «соціалістичного будівництва» – храми залишили віруючим.

У документах немає згадки про дзвони монастиря – можливо, їх зняли ще раніше, скажімо, в 1915 – 16 рр. на потреби війни. Архів монастиря був знищений до останнього аркушика, сучасні дослідники нічого з нього не опублікували (всі цитовані документи про скит походять з інших архівів, не з самого скиту).

На другому етапі, 23 квітня 1923 року, у віруючих було сконфісковано срібні речі загальною вагою 18.5 кг. Конфіскація належних церкві виробів із дорогоцінних металів проводилась в 1921 – 1922 роках під димовою завісою «боротьби з голодом». Голоду в 1923 році вже не було, але в Криму чогось спохопились тільки цього року.

На третьому етапі, 16 червня 1923 р., сконфісковано було уже мідні предмети, бо нічого ціннішого не лишалось. В цей же день було опечатано храми, і віруючі більше ніколи ними не користувались. Опечатування не приносило матеріальної вигоди «русским», але вписувалось у план руйнування.

На четвертому етапі (1925 р.) архівна справа фіксує, що з церков виламано дерев’яні деталі (вікна, двері, підлоги). Документ мовчить про залізні дахи, але логічно припустити, що після пограбування усього мідного черга дійшла і до залізного…

І тільки на п’ятому етапі героїчної боротьби «русских» «трудящих» за «соціалізм», у 1928 році, храми було розібрано на будівельний матеріал. Нічого більш цінного, аніж каміння, просто не лишилось. Тут план по грабуванню нарешті перетнувся із планом по руйнуванню, і будівничі «нового миру» змогли трохи перепочити. Результат наочно ілюструє фото 1990 року.

Для подальших років ми не маємо відомостей про наш об’єкт, який «русские» за якихось сім років примудрились перетворити назад на голу Успенську скелю.

В 1955 році з утворенням Бахчисарайського історико-культурного заповідника скеля була включена до його складу. В 1963 р. три об’єкта монастиря було включено до офіційного переліку пам’яток архітектури (постанова Ради міністрів України від 24.08.1963 р. ). Це були Успенська церква (15 ст.), дзвіниця та будинок настоятеля (обидва – 18 ст.). Неможливі дати споруд і помилкове іменування альтанки «дзвіницею» яскраво показують рівень «культури», досягнутий «русскими», звільненими від німецької кормиги.

В 1965 – 1966 роках на Успенській церкві було проведено деякі консерваційні роботи, і в 1985 р. дуже стислі довідки про ці три споруди були включені до каталогу «Памятники градостроительства и архитектуры УССР». Міфічна «дзвіниця» так і лишилась «дзвіницею», але її дату, як і будинка настоятеля, було поліпшено до середини 19 ст., а дату Успенської церкви – погіршено аж до 8 (восьмого, мої любі!) століття. З такими ж довільними і помилковими обліковими даними ці об’єкти продовжують жити у бюрократичному просторі охорони пам’яток в незалежній Україні [останній за часом шедевр цього жанру: Гуркович В. Н. Успенский монастырь. – «Звід пам’яток історії та культури України. Автономна республіка Крим», К., 2015 р., с. 846 – 850].

В 1970-х і наступних роках проявився інтерес дослідників (переважно археологів) до «печерних міст» і «печерних монастирів» Криму, але з невідомої мені причини цей інтерес зовсім не торкався Успенської скелі. Також дуже показово, що за весь радянський час я не знайшов жодного опису скелі відвідувачами. Поки скелю оглядали німці (англійці, греки, французи, швейцарці) – ми мали численні описи, але від «русских» не лишилось жодного. Це ще раз доводить, що для «русских» Успенська скеля не була священним об’єктом, не мала нічого цікавого і важливого.

1990 р. Загальний вигляд 2010 р. Панорама
Гола скеля – наслідок панування «русского мира» (1990 р.) Відроджений в незалежній Україні монастир (2010 р.)

Відродження монастиря стало можливим лише після вигнання з Криму «русского мира» і встановлення тут влади незалежної України. 8 червня 1993 р. Рада у справах релігій при Кабінеті міністрів України ухвалила відновлення монастиря, а 13 червня 1993 р. його настоятелем було затверджено архімандрита Силуана, котрий залишається на цій посаді і понині (квітень 2016 р.).

Відразу ж тут почалось інтенсивне будівництво, повний опис якого я дати не можу, не маючи ані генерального плану монастиря, ані переліку споруд. Звичайно, інтенсиве будівництво нищить залишки старовини, але на це у нас мало зважають. Якщо в Києві (під боком у начальства) відбудові давніх храмів передували археологічні дослідження, то тут ніхто нічого не досліджував. Загальну картину забудови подають фото 2010 та 2012 років у галереї.

Відповідно до масштабів будівництва слід припускати, що і грошові кошти монастиря не малі, але це – ще більший секрет, ніж генеральний план забудови. Також і чисельність ченців мені невідома, але з огляду на число будівель можна сказати – «бысть полк их велик зело».

З царини духовної діяльності монастиря можемо вказати на офіційний веб-сайт , котрий, однак, дуже бідний змістом (квітень 2016 р.). Монастир видає альманах «Крымский Афон», в якому можна прочитати, наприклад, таке:

Вы посмотрите, редкие наши церковные издания ни слова не говорят о беззакониях и расколе, в губительные минуты для Православия на Украине они полны елейного благодушия. В то время, когда все средства массовой информации, послушные политическому большинству и самостийным церковнослужителям во весь рупор поганят нашу Православную Церковь совместно со всеми конфессиями, явившимися на Украину из-за границы. Неужели политика отмалчивания поможет нам? Ведь общественное мнение даже в восточных областях уже привыкает ко лжи. Привыкает считать нашу Церковь чужой, «русскоязычной», а клятвопреступников, лишенных благодати, «своими», к коже украинской приросшими. Беззаконие торжествует. Но Бог поругаем не бывает, и «врата ада не одолеют Церковь Христову», даже если отступятся от нее избранные и пошатнутся самые верные. [ / интервью с архимандритом Силуаном. – Крымский Афон, 2000 г., № 5].

Отакий злобний і канудливий стогін монотонно лунає з «Крымского Афона». Щодо звинувачеть української влади в утисках – мимоволі пригадується старорежимний про римського імператора Августа: «Та якби я був тираном, то ти б ані пікнув».

Ченців спокушають уже не самі тільки біси та чорти, але й імперіалісти, татари, буржуї, націоналісти, і що найгірше – українці, котрі поєднують в одному флаконі усе найприкріше, що можуть собі уявити православнуті голови. І в такому режимі – щохвилинного очікування відкриття «врат ада», котрі мають їх поглинути – живуть мешканці скелі 23-й рік поспіль. І не набридає…

І от на цій оптимістичній ноті я хочу закінчити історію Успенської скелі у Бахчисараї.