Вигляд споруд (1794 – 1849 рр.)

Микола Жарких

І паки складаємо таблицю!

Перше, що треба сказати з приводу складеного мною зводу описів скелі – жоден мандрівник не дав систематичного опису всіх деталей, які він міг бачити. І ясно чому – адже ці описи вибрані мною з книг, котрі присвячені довгим поїздкам, в рамках яких Успенська скеля – лише маленька частинка. Для того щоб опис цілої поїздки не розлізся на нескінчене число томів, треба було бути стислим.

Описи мандрівників не є паспортом споруди в тому вигляді, який вимагає Міністерство культури України для опису пам’яток. І я змушений об’єднувати деталі з різних описів, відзначаючи суперечності.

Велику цінність становить гравюра з путівника Монтандона (1834) – єдине документальне зображення скелі до початку перебудов сер. 19 ст. Я при цій нагоді висловлюю щиру вдячність усім «історикам» скелі, котрі мужньо тримали язика за зубами і уступили мені можливість першому прокоментувати її.

Отже, відкриваємо цю гравюру в окремому вікні і приступаємо до опису.

1. Печерна церква. Її, як головну споруду, зазначили всі без винятку подорожники. Двоє вказали її орієнтовний розмір: 17 × 8.5 м (Сумароков, 1799); 15 × 9 м (Вебстер, 1825). З огляду на те, що обміри ніхто не проводив, ці дані слід вважати окомірними. І як такі вони добре узгоджені між собою і з сучасними розмірами (за планом я їх визначаю як 18 × 7.4 м). Тому можемо не мати сумніву, що нині ми маємо цю печеру в тому об’ємі, який вона набула в кінці 18 ст.

Розмір, вказаний в описі Дортеллі (1634), я вважаю перебільшеним. Виникає також питання, як узгодити спогади Г. Спіранді про розширення церкви на 3 сажені (6 – 6.5 м) з наявними розмірами. Віднімати це значення від сучасної ширини ми не можемо, хіба що від довжини. Тоді розмір церкви перед розширенням мав би становити 12 × 7.4 м. Але певніше, що розширення було не таким значним і пов’язаним з прорубуванням вікон.

Твердження Ф. Дюбуа де Монпере (1834), що зсуви знищили більшу частину фасадів, я вважаю фантазією геолога, який схильний скрізь бачити зсуви. Можемо з певністю твердити, що за останні двісті з гаком років ніяких значних обвалів урвища не було, і якщо його поверхня змінювалась, то переважно у процесі будівельних робіт.

2. Можлива перебудова. На неї вказує розбіжність в описах Гатрі (1795), з одного боку, та Сумарокова (1799) і наступних – з другого. Гатрі виразно зазначила, що церква освітлюється тільки через вестибюль (притвор), тоді як Сумароков побачив у ній вікна (у множині) і навіть вказав, що стіна, в якій вони прорізані – не монолітна, а складена з каменів упритул до моноліту.

Можна припустити, що було вирішено поліпшити освітлення церкви, прорубуючи вікна у її зовнішній стіні. При цьому з’ясувалось, що ця стіна тонка і ветха, і її довелось повністю розібрати і спорудити на її місці муровану стіну з вікнами. Датування цих робіт останніми роками 18 ст. добре узгоджується зі спогадами Г. Спіранді. [На фото 1985 р. ця стіна так і виглядає – мурованою з кам’яних блоків, але це – наслідок реставраційних робіт 1965 – 1966 рр.]

3. Контрафорси. Щось подібне як з вікнами трапилось із кам’яними контрафорсами – про них виразно згадав тільки Ромм (1786), і далі вони зникають з описів. Про влаштування контрафорса для підтримки місця вівтаря і балкона (перед вівтарем?) згадував Г. Спіранді (Родіонов, 1849). Розвиваючи припущення, можна думати, що цей контрафорс мав підтримувати оту слабку зовнішню стіну церкви; під час реконструкції цієї стіни контрафорс був розібраний, і тому пізніше не згадувався. Але все це – не більше як припущення.

Нині перед церквою видно гладеньку побілену стіну, на яку спирається відкритий балкон (панорама 2000 р.). Це не так контрафорс, як прикладка до монолітної скелі для основи балкону. Цей елемент, згідно з розвиненим мною уявленням, міг би бути давнім, з кінця 18 ст.

4. Колони в церкві. Про них починають згадувати від 1825 року (Вебстер, 1825; Александер, 1829; Еліот, 1834; Сан-Саво, 1836; Демідов, 1837). Часті згадки говорять нам, що це була примітна особливість інтер’єру. Але чому про них не згадували попередні відвідувачі? І чи справді ці колони були монолітними, як писав Еліот?

Сучасні колони (фото 2009 р.) справляють двоїсте враження. З одного боку, вони досить грубо оброблені й виразно звужуються догори, що промовляло би за їхню давнину; з другого боку, вони мають виразні доричні капітелі з квадратними абаками і такими ж квадратними ехінами під ними. Для їх встановлення довелося підтесувати стелю (середня колона на фото). Це – безперечно ознаки вченої архітектури середини 19 ст., часу пристосування церкви для скиту.

Чи несуть ці колони якесь навантаження – за фотографією судити важко. З одного боку, вони поставлені дуже близько до внутрішньої стіни (монолітного масиву), яка мабуть і сприймає вагу; а з другого – можливо, там є якась місцева тріщина, і колони мають запобігати саме цьому локальному обвалу.

Поки що можна обережно припустити, що колони первісно з’явилися незадовго перед 1825 роком, а пізніше були оформлені у доричному стилі. Якщо так – матимемо додаткове підтвердження спогаду Г. Спіранді про два етапи робіт.

5. Вестибюль або притвор. Він становить наступну цікавинку, тим більше що про нього згадував ще Айтемиров (1692). В розглядуваний час його окремо згадували Гатрі (1795), Мурзакевич (1836), Гавриїл (1848). Я зовсім не розумію, що це могло би бути – хіба що невеличкий «раструб» між сходами і основним загалом прямокутним в плані об’ємом церкви. Але зовсім не ясно, чи був він якось відділений від молитовного залу (поняття «притвор» це передбачає). Скоріше такої перегородки не було.

Один тільки Еліот (1834) зауважив, що церква має вихід на балкон, але інші мандрівники на це не звернули уваги. Чисто логічно треба припустити, що такі двері були, бо як інакше можна було потрапити на зовнішню дерев’яну галерею, якщо приставних дерев’яних сходів не було (і про такі ніхто не згадував).

6. Сходи до церкви. Про ці сходи, вирубані в товщі скелі і приховані від зовнішнього зору, писали практично всі відвідувачі, починаючи з Дортеллі (1634). Сумароков (1799) навіть нарахував там 182 сходинки, а Гераков (1820) – 95 сходинок нових і 122 – старих, разом 217.

Цікаво, що оце протиставлення старих і нових сходинок знаходить своє пояснення у спогадах Г. Спіранді, котрий згадував про опорядження сходів. Мабуть, ця робота була виконана у перші 20 років 19 ст.

Із числа сходинок, рахуючи їх висоту на 20 см, можна вирахувати висоти підйому: 36 м (Сумароков), 43 м (Гераков). Єгер (1825) оцінював висоту на 5 – 6 поверхів, що давало би 25 – 30 м; а Тарасов у тому ж році оцінював її як 20 сажнів (десь 40 – 42 м). Можна вважати, що ці оцінки непогано збігаються, враховуючи, що висоту на око, без інструментів, можна визначити тільки дуже приблизно.

Ніхто з авторів чомусь не записав, як освітлювались ці сходи.

7. Розписи церкви. Відомості про них подали Гатрі (1795), котра зауважила постать Діви, та Вебстер (1825), який побачив фігури трьох апостолів. Наскільки я годен зрозуміти їх слова, тут йшлося саме про настінні розписи, а не про окремі ікони. Поєднуючи ці згадки, можна припустити, що Богородиця була зображена у вівтарі, а до неї прямували з обох боків апостоли.

Розписи у печерних церквах Криму не були дивиною, але тут треба дивуватись, чому вони так рідко з’являються в описах. Я припускаю збіг кількох обставин: погане освітлення, кіптява на стінах (свічки-то палили!), лихий стан самих розписів і конфесіональний (культурний) бар’єр (для іноземців). Може бути, що вони не могли розібрати, що саме намальовано, і воліли взагалі мовчати про розписи, ніж це визнавати. Для російських мандрівників, у свою чергу, розписані стіни церкви – це норма, про яку можна не згадувати окремо.

Так чи інакше, після 1825 року ми не маємо ніяких згадок про розписи, не було таких пригадок і під час утворення скиту в 1850 році. Я думаю, це відбиває процес деградації розписів, від яких в середині 19 ст. не лишилось нічого вартого уваги (на думку представників тогочасного мракославія; нагадаю, що ці представники і на стінах київської Софії нічого вартісного не побачили!).

Це, в свою чергу, дозволяє припустити, що розписи, які були в лихому стані уже в 1795 р., виконані значно давніше.

Ще один елемент розписів згадав Гавриїл (1848), котрий зазначив: «Над входом до церкви зображено Успіння пресвятої Богородиці». Більш розпливчасто написав про це Родіонов (1849): «На скелі ж Бахчисарайській начертали на місці явлення ікони зображення Божої матері на кшталт візантійського найдавнішого живопису, котре і донині існує трохи вище печери чи влаштованої у ній церкви». Про це зображення мовчать рішучо всі відвідувачі скелі, та й її описи не показують особистого знайомства з об’єктом. Думаю, що тут по-різному відбито довідку, яку надіслав Г. Спіранді (а хто, як не він?). Так чи інакше, сучасне зображення на цьому місці зроблено вже після 1850 року.

8. Іконостас церкви. З ним ситуація значно гірша, ніж з розписами. Александер (1829) згадує «вівтар», але що він міг розуміти під цим словом – невідомо. Цілком чітко про іконостас написав Мурзакевич (1836), назвавши дві ікони – Богородиці та Іоана Воїна. Він навіть назвав їх іконами давнього (корсунського?) письма (я думаю, вони відрізнялись від продукції тогочасних богомазів, тому й названі давніми).

Це узгоджується зі спогадами Г. Спіранді, котрий називав навіть його ктитора – Тотовича (Хартахай, 1867), та зі згадкою Інокентія (1852), котрий назвав іконостас ветхим. Але чому про нього не згадували інші відвідучачі скелі – я не можу здогадатись. Адже іконостас – це не голка, його не можна не помітити навіть при найгіршому освітленні. Хіба що припустити, що цей іконостас був переносним, щось на зразок полотняних іконостасів похідних церков 18 ст., котрий приносили і розгортали по мірі необхідності, а потім знову ховали. Але як це погодити зі старими іконами – не знаю.

9. Прикраси церкви. З них Гатрі (1975) зауважила кілька монет, підвішених перед образом богородиці, та колиску, з приводу якої вона склала цілу легенду (докладніше – в окремому розділі). Про монети-копійки та колиски (навіть у множині!), привішені перед зображеннями апостолів, згадав і Вебстер (1825). Виглядає так, що саме підвішені до стін предмети викликали цікавість мандрівників до зображень на стінах.

Також Вебстер згадав про підвішені мотузки (а ми знаємо, що в Криму був – і є нині – звичай прив’язувати стрічки у пам’ятних місцях. Ось, наприклад, ). Александер (1829) зауважив нішу для святої води – не зазначивши, чи мала вона якесь художнє оформлення (скоріше, не мала).

Натомість інші автори (Сумароков, 1799; Бороздна, 1834) категорично пишуть про відсутність будь-яких прикрас, про бідність начиння (Тарасов, 1825; Мурзакевич, 1836). Причому цей останні згадує священні сосуди та кілька (!) грецьких (!!) книг.

Знаючи, як скрутно було у кримських греків із писемністю, наявність одразу кількох книг слід би вважати багатством. Але я не певен, що ці книги зберігались у печері постійно – скоріше можна припустити, що священик (той самий Г. Спіранді!) приносив їх із собою, а постійно вони зберігались у Бахчисарайському соборі.

Ніхто не зауважив якихось різьблених чи висічених у камені прикрас – хоча б хрестів, при тому, що подібні зображення зустрічаються в кримських печерах.

10. Написи у церкві. Про них маємо кілька згадок (Гераков, 1820; Бороздна, 1834; Мурзакевич, 1836; Гавриїл, 1848). Серед них були написи французькою та російською мовами, але не було зауважено грецьких. Здається, серед написів не було прошкрябаних (графіті), а тільки нанесені (Гераков свій напис зробив свинцевим олівцем).

Гавриїл відзначив підписи «государя імператора, імператриці, наслідника, великих князів і княжон». З цього переліку можна вивести, що йдеться про візит царської родини в 1837 р.

11. Поховальні ніші. Про ці ніші (локули) поруч із самою церквою або принаймні на тому ж рівні, що й церква, згадували Сумароков (1799) та Еліот (1834). Ці поховальні споруди треба відрізняти від цвинтаря, який знаходився біля підніжжя урвища.

12. Келії. Із числа інших печерних споруд мандрівники постійно називають «келії» (Єгер, 1825; Тарасов, 1825; Монтандон, 1834; Сан-Саво, 1836; Омар де Гель, 1841; Гавриїл, 1848). Я не думаю, що треба прив’язувати якусь вагу до самого слова «келії» – адже всі мандрівники вважали, що перед ними монастир, а тому природно шукали в ньому й жител для ченців. Так само міркують і сучасні дослідники печерних споруд Крима, знаходячи на кожному кроці «печерні монастирі».

Я ж бачу у цих згадках існування ще інших печерних приміщень, окрім церкви, про які ми не знаємо ані первісного призначення, ані ролі в розглядуваний час.

Коридори, вирубані в скелі, про які писав Сан-Саво (1836), я вважаю непорозумінням або вигадкою. Нині ніяких коридорів тут нема, а куди могли б вони подітись, якщо не було великих обвалів скелі?

13. Балкони. Про зовнішні дерев’яні галереї (балкони, веранди), які спираються на навскісні дерев’яні підпорки, писали практично всі автори, що і не дивно, бо вони просто кидаються у вічі. Дехто (Гатрі, 1795; Муравйов-Апостол, 1820) занотував дерев’яні келії, приставлені до поверхні скелі.

Такі галереї досить поширені – наприклад, на Афоні (), в Метеорі (), у Сорренто () і навіть у Києві (вул. Саксаганського, 99, фото 2015 р.), – словом, скрізь, де клімат теплий і хочеться розширити корисну площу скельних споруд за рахунок виносних елементів. Але кожного, хто бачить їх уперше, і то на значній висоті, вони дивують.

Порівняння рисунка 1831 р. та фотографії 2000 р.

Ці балкони зображені на рисунку з поїздки Ш. Монтандона в 1831 р., надрукованому в 1834 р. Щоб надати цьому рисунку вигляд науки, ми порівняємо його з фотографічної панорами 2000 р.

В нижній частині рисунка ми бачимо середню терасу, позначену цифрами 1 та 4 – вона практично без змін збереглася до наших днів. В лівій частині (між цифрами 1 та 2) зображено великий білий хрест, перед яким клякнуть молільники. Цей хрест – реальна деталь, він згаданий в описі Мурзакевича (1836). На панорамному фото його не видно.

Далі на цій терасі зображено двох пішоходів і двох вершників. Між ними – великий грот (печера), мабуть для поховань. Що там зараз – я не знаю, треба б подивитись на місці.

Цифрами 2 та 3 позначено початок і кінець сходів з середньої тераси на верхню. Їх досить часто згадували відвідувачі (Муравйов-Апостол, 1820; Монтандон, 1834; Бороздна, 1834). Останні двоє незалежно й однозгідно нарахували в них 48 сходинок, що дає орієнтовну висоту тераси 10 метрів. Я думаю, що це і є той ганок, про влаштування якого згадував Г. Спіранді. Ці сходи нині переоформлені і верхній кінець акцентовано дзвіницею.

Цифрою 5 позначено отвір сходів, котрі ведуть з верхньої тераси до церкви. Про ці сходи писалось вище. Нині на цьому місці стоїть двоповерховий білий будинок, який можна побачити уже на фото 1869 р. Цікаво відзначити, що на рисунку нема ніяких відкритих частин сходів, які ми бачимо на фото 1869 та 2000 років. Слід припускати, що передня стіна сходів була частково розібрана в середині 19 ст. при облаштуванні скита.

Цифрою 6 позначено головний балкон, який повністю прикриває Успенську церкву. На рисунку він має дуже велику протяжність, неначе завертає за ріг скелі і продовжується далі праворуч. Мандрівники часто згадували про прекрасний вид, який відкривається з цього балкона. Цей довгий балкон нарисовано відкритим, тобто його призначення – галерея-перехід.

Куди ж вів цей перехід? До підвішених на урвищі приміщень із закритими стінами та вікнами (цифра 8), які можна вважати отими дерев’яними келіями, про які писали мандрівники (Гатрі, 1795; Муравйов-Апостол, 1820). Омар де Гель (1841) – єдиний з авторів, який відзначив їх розташування у кілька ярусів. І справді на рисунку ми бачимо принаймні два рівні приміщень (цифра 8). Інші автори писали тільки про три балкони (Вебстер, 1825) або дві галереї (Сан-Саво, 1836). Подібні приміщення ще краще видно ліворуч від церкви (цифра 7). Щодо останніх – з рисунка навіть неясно, як туди можна потрапити, бо зовнішніх драбин не видно.

Ці дерев’яні конструкції викликають у дослідника ряд запитань. Коли вони були збудовані? Яке було їх первісне призначення (враховуючи їх значну протяжність)? І головне – як вони підтримувались в добу запустіння (1779 – 1849 рр., 70 років)? Адже яким би не було їх первісне призначення – після виселення греків воно перестало бути актуальним. А дерев’яні конструкції мають властивість псуватись і гнити, і упродовж 70 років мав би бути принаймні один капітальний ремонт, не кажучи вже про поточні – інакше відвідувачі писали би про залишки чи руїни галерей, і певно що не ходили б ними. Хто і як підтримував ці споруди значної площі?

До речі, про поточні ремонти. Чомусь ніхто з очевидців не зауважив, з чого зроблено дахи на цих галереях. Типовий покрівельний матеріал для Криму – це черепиця, і такий дах потребує догляду, бо кожне місце протікання води – це місце прискореного руйнування дерева.

Наступне питання – куди всі ці галереї потім поділися. На фото 1869 р. видно лише невеликий фрагмент і відкритий балкончик перед церквою, який існує й нині. Можна припустити, що скит, який розбудовувався на терасах, був змушений розібрати ці галереї, котрі загрожували обвалом. Від них повинні були б лишитись якісь сліди врубок у скелю, але до цього наука поки що не дійшла (ну, якщо не вважати за науку мої власні спостереження…). Так само за межами уваги сучасної науки перебувають згадані вище печери-«келії».

14. Тераса і зовнішні сходи. Про них ми вже поговорили, залишається згадати якісь «нижні келії» (Гатрі, 1795) – мабуть ті самі печерні приміщення на рівні середньої тераси, котрі інші автори вважали поховальними спорудами. Коли Джонс (1823) писав, що печери біля підніжжя скелі зайняті циганами – це результат сумарного описування. З інших описів дуже добре видно, що циганський квартал з печерними житлами розміщувався на околиці Бахчисарая і був відділений від Успенської скелі значним незабудованим проміжком.

15. Фонтан. В 1837 р. стараннями симферопольського купця Євстафія Савопуло прокладено до скелі підземний водогін з одного з джерел, що вище в ущелині, і влаштовано під скелею фонтан, головно для богомольців [Ливанов Ф. В. Путеводитель по Крыму с исторически описанием достопримечательностей Крыма. – М.: 1875 г., разд. паг.; глава «Бахчисарайский Успенский скит в Крыму», с. 25]. Джерело цього повідомлення Ліванов не вказав, хіба би це був той самий Г. Спіранді. Знову незрозуміло, чому така примітна деталь не згадана жодним відвідувачем (а хто знає, що таке спека, не забуде подякувати джерельцю води).

16. Цвинтар. Про цього згадували досить часто (Муравйов-Апостол, 1820; Джонс, 1823; Еліот, 1834; Бороздна, 1834; Мурзакевич, 1836; Сеймур, 1844; Шишкіна, 1845). Мурзакевич згадав великий білий хрест біля сходів, котрий ми бачили на рисунку. Більшість авторів писала, що там ховають греків, але Шишкіна побачила надгробний напис дівчини-росіянки. Вона ж чітко вказала, що для гробів вирубують ніші (локули); слід здогадуватись, що їх вхідні отвори замуровувались, і тому вони були мало помітні ззовні. Еліот навів навіть таксу – 22 шилінги за одне місце.

Так, був час, коли місце біля Успенської скелі цінувалось на 25 рублів! Прогавили кримчани своє щастя – нині за це місце не дадуть і ламаного шеляга. Міжнародні санкції – це вам не жарти!