Історія події

Микола Жарких

В 1768 році Росія розпочала чергову наступальну (агресивну) війну проти Туреччини. Бойові дії розвивались успішно для росіян, і в червні 1771 року армія В. М. Долгорукова, подолавши слабкий опір татар і турків, захопила Крим.

В той же час до Криму прибув новопризначений митрополит Ігнатій, з титулом Готського і Кафинського. Його біографія до 1771 року відома дуже мало…

На цьому місці нам треба оцінити джерела для нашого оповідання. Ці джерела чітко розділяються на дві групи. Першу становить офіційне листування російських урядовців, з якого складено повищий літопис. Ці джерела сучасні подіям, складені їх безпосередніми учасниками і найбільш достовірні. Друга група – приватні спогади. Вони писались значно пізніше самих подій і людьми мало компетентними. Джерельна цінність їх дуже незначна.

Одне з джерел цієї групи – записки Трифілія – ми включили до загального літопису і там же вказали на численні анахронізми та інші сумнівні дані. На нашу думку, вони написані не раніше 1802 року. Хоча Трифілій у цих записках представляв себе близьким помічником Ігнатія, він не подав ніяких подробиць про події 1778 року.

Друге джерело – це записка колезького радника Івана Антоновича Гозадінова, племінника митрополита Ігнатія (Антон був братом Ігнатія). Що ж він знав про Ігнатія?

З усіх відомостей, які міг я зібрати, відкрилось тільки наступне: покійний дядя мій, митрополит Ігнатій готський і кафинський, був наділений цим саном константинопольським патріархом, посланий був від нього для управління паствою християн на Кримському півострові. Але в якому році було його призначення на митрополита і приїзд його до Криму – невідомо. Окрім того, він довгий час під ярмом кримського хана Шагін-Гірея управляв тією паствою, перебуваючи під безпосереднім начальством згаданого патріарха, – допоки (як видно з височайше пожалуваного Маріупольській громаді привілею) схилив цей митрополит свою паству перейти з ним у підданство Росії [Серафимов С. Заметки из архива Готфийской епархии в Крыму. – Записки Одесского общества истории и древностей, 1867 г., т. 6, с. 594].

Оце стільки знав про свого дядька племінник митрополита. Але син цього Івана, Ігнатій Іванович Гозадінов (+1865), у 1864 році склав свої записки [Гозадинов И. И. . – Русская старина, 1915 г., т. 13, № 7, с. 113 – 131]. З них видно, що Ігнатій походив з острівця (Термія, Кітнос, Кіфнос). Цей острівець настільки мало відомий, що подекуди як місце народження вказують сусідній острів (Кея) [наприклад: Козіна Н. І. з Криму на Маріупольщину : митрополит Ігнатій Газадінов. – “Регіональне та загальне в історії”, Дп., Пороги, 1995 р., с. 262 – 264].

Разом з тим слід знати, що ці записки, як і всякий пізній переказ – «джерело» вкрай каламутне. Так, у них читаємо, що митрополит сам завів листування із Суворовим та Рум’янцевим, а потім викрався до Петербургу для переговорів із Потьомкіним (його, як казкову царицю Мілітрису, вивезли у діжці) [Гозадинов, с. 117]. Все це – чиста фантастика, написана заради прославлення вирішальної ролі батька мемуариста – Янакія (Івана Антоновича Гозадінова, племінника митрополита) – у переселенні греків. Зауважимо також, що сам батько у своїй записці нічого не знав не тільки про свою «вирішальну роль», але і взагалі про переселення. Отак небезпечно буває фантазувати, не підозрюючи про існування інших джерел.

Більше того – у «мемуарах» зустрічаємо моменти, запозичені з книг, надрукованих після смерті «мемуариста». Так, оповідання про заклик Ігнатія на Пасху запозичено зі статті Ф. Хартахая, тільки датовано помилково 23 квітня 1777 року (у Хартахая – 23 квітня 1778 року). На нещастя фальсифікаторів історії, Пасха в 1777 році була 16 квітня, а в 1778 році – 8 квітня. Про суми, витрачені Суворовим, і про 6 000 возів – запозичення з Дубровіна. Напутній молебень митрополита – знову з Хартахая. Янакій не міг отримати атестат від Суворова 10 квітня 1778 р., тому що Суворова тоді ще не було в Криму. В тому атестаті не могло бути сказано, що Янакій керував переселенцями в дорозі і на місцях поселення, тому що само переселення почалось тільки восени 1778 року, а розселення – допіру в 1780 році, і так далі. Використовувати таке «джерело» немає ніякої можливості.

Час народження Ігнатія – орієнтовно 1716..1717 роки [Калоеров С. А. (Мариупольский). – Православная энциклопедия, М., 2009 г., т. 21, с. 89 – 91]. Він постригся в ченці на Афоні, а потім служив в адміністрації Константинопольського патріархату. Чому його призначили митрополитом в Крим і чому саме в цей час – невідомо. Упевнено можна сказати тільки, що із Кримом він перед тим ніяких зв’язків не мав.

23.04.1771 р. Ігнатій з Константинополя приплив у Балаклаву, а 27 квітня прибув у Бахчисарай [Записки Трифілія, дати, як на мене, сумнівні]. За іншими даними, він висвячений на митрополита в травні 1771 р., в прибув у Крим влітку 1771 р. [Козіна].

Зорієнтувавшись у новій політичній ситуації, він одразу ударив чолом новим панам: 29 вересня 1771 р. він через В. М. Долгорукова звернувся з листами до петербурзького Синоду та до імператриці Катерини 2-ї з пропозицією прийняти кримських християн у російське підданство; наступне його звернення до Катерини датоване 8 грудня 1772 р. [Козіна; також Калоеров С. А. в Приазовье и основании греческих населенных пунктов]. Якщо вірити Трифілію, митрополит увесь цей час перебував у Кафі, на території, контрольованій російськими військами (на чиєму возі їдеш, того й пісню співай).

Але ці прохання не передбачали переселення греків з Криму! Хоча момент для переселення був як не можна сприятливим: йшла війна, Крим був окупований і російська влада могла робити там все, щоб не захотіла, не в’яжучись ніякими умовами. Але на той час звернення Ігнатія не знайшли відгуку в Петербурзі. Більше того, досі не виявлено ніяких слідів розгляду цих пропозицій петербурзькими урядовими установами, і ми не маємо упевненості, що листи потрапили до Петербурга.

В 1774 році війна буда закінчена Кючук-Кайнарджийським миром, за умовами якого Кримське ханство ставало незалежним від Туреччини. Туреччина розуміла цю незалежність так, що хана мусить призначати Стамбул, і допомагала . Росія ж розуміла незалежність так, що хана мусить призначати Петербург, і призначила . За допомогою російського війська в травні 1777 року Шагін-Гірей зайняв Крим і став ханом. Це викликало велике незадоволення Туреччини, і упродовж усього 1778 року у повітрі висіла нова війна. Турки навіть відправили свій флот до берегів Криму, але не наважились на рішучі дії.

Паралельно і незалежно від цих кримських тарапат в Петербурзі снувалися нові плани…

З одного боку, обмірковувався план ліквідації ханства і приєднання Криму до Росії. Слабкі згадки про нього ми бачимо у рескрипті Катерини Рум’янцеву від 18 лютого 1778 р. [Дубровин Н.Ф. Присоединение Крыма к России. – Спб.: 1885 г., т. 2, № 93, с. 261] та у процитованих нами рапортах Прозоровського від 20.01.1778 р. й від 11.03.1778 р.

Першим документальним свідченням про цю ідею є рапорт Прозоровського з 20 січня 1778 р., в якому він доповідав Потьомкіну про свої міркування щодо захоплення Криму і виводу християн. Посланий із Петербурга полковник Денисов, який інформував Прозоровського про ці наміри уряду, був у дорозі ніяк не менше двох тижнів (з інших документів можна бачити, що кур’єри між Петербургом і Вишеньками – резиденцією Рум’янцева – на віддалі 1000..1200 км рухались від 8 до 11 днів, а тут маємо віддаль 1700..1900 км). Отже, він був відправлений з Петербурга у перших числах січня.

Імператриця і Потьомкін бажали знати думки місцевого начальства щодо цих намірів. Прозоровський, як належить армійському чоботу, весь час висловлювався: краще захопити Крим – і край, а втім, як буде завгодно начальству.

Одночасно слід припускати якийсь обмін в цьому питанні з Рум’янцевим, але слідів його в опублікованих документах нема. Чітка особливість всіх наявних документів – вони належать до виконавчої документації, і серед них геть нема документів мотиваційних, які б нам пояснювали, чому було прийнято таке, а не інакше рішення. Про мотиви дій петербурзького уряду залишається тільки здогадуватись, висувати припущення.

З другого боку, не пізніше середини лютого імператриця прийняла рішення – відмовитись наразі від анексії Криму і нової війни. В рескрипті Рум’янцеву від 18.02.1778 р. вона дозволяла навіть вивести російські війська з Криму, кинувши Шагін-Гірея напризволяще, якщо Рум’янцев знайде це потрібним для уникнення війни.

«Уходя, гасите Крым» – вирішили в Петербурзі. Якщо ханство знову відпливає в бік Туреччини, треба цю територію принаймні пограбувати. Золота в них нема, узяти нічого… от хіба що сіль у перекопських озерах… ну, та ще піддані-християни (знаряддя, що говорять).

Чи ідея збільшити населення на півдні імперії коштом переселення християн із Криму мала якийсь вплив на прийняття державного рішення – ми не знаємо, документи про це мовчать. Новоприєднані до імперії землі на півдні України не становили ніякої цінності без населення, і проблема колонізації, заселення цього краю була головною як у цей час, так і значно пізніше, тому такі міркування могли висловлюватись, але чи були вони вирішальними – не знати.

Першим документальним свідченням про переселення християн є наказ П. О. Рум’янцева О. О. Прозоровському від 25 лютого 1778 р., тому подекуди можна прочитати, що ініціатором справи був Рум’янцев [Козіна]. Цього ніяк не могло бути з наведених вище даних. Слід припускати, що наказ Рум’янцева був відданий на підставі приватного листа Потьомкіна, посилатись на який фельдмаршалу не випадало.

Ми бачили, що ніякої цивільної адміністрації в Криму Росія не мала, і всі накази петербурзького начальства мали виконувати військовики. Прозоровському доручення підбурювати греків до переселення було вкрай немиле, і він спробував відписатись від нього (рапортом Рум’янцеву з 11.03.1778 р.), мотивуючи не тільки складністю схилити до того християн, але і турецькою війною, яка може від того початись.

До того ж Прозоровський у цей час добивався відпустки, яка була йому дана, і в кінці квітня 1778 р. він, передавши Кримський корпус Суворову, виїхав з Криму. Прозоровський розумів – якщо він реально візьметься за переселення, то воно протягнеться довший час і відпустки йому не бачити. Формально він виправдовувався тим, що не мав на це діло височайшої волі, а наказ Рум’янцева він вважав недостатнім.

В Петербурзі ж бюрократична фантазія летіла все далі і далі: 9 березня 1778 р. було віддано накази Катерини для Рум’янцева та Потьомкіна, в яких була формально зафіксована височайша воля – переселити християн. Ці накази, розроблені у значній деталізації, набули це більшої конкретності у листах Потьомкіна, відісланих наступного дня – 10 березня. Ясно, що всі ці документи є письмовою фіксацією того плану, який вироблявся в Петербурзі в 2-й половині лютого – на початку березня 1778 року.

Цей план включав навіть надання привілею переселенцям, котрі на той час не мали найменшої підозри, що вони «бажають» кудись «переселятись», а тим більше – «добровільно». В листі Потьомкіна з 10 березня вперше прозвучав наказ – залучити до справи переселення митрополита, який зі свого боку не мав жодного поняття про те, що він «бажає переселитись до Росії».

На цьому місці треба відзначити вкрай низьку вагу митрополита Ігнатія в очах російських урядовців – у листах його ніколи не називали на ім’я, не називали його області, не прикладали титулів «преосвященний» чи «високопреосвященний» – лише «митрополит» чи «місцевий митрополит». Тільки в листах, адресованих самому Ігнатію, видно більшу пошану, але в листуванні між собою російські чиновники не церемонились.

Отже, в березні 1778 року про те, що кримські християни бажають «добровільно переселитись», в Криму знали тільки дві особи – Прозоровський і Костянтинов.

Потьомкін предписував їм знайти довірених осіб (конфідентів) з місцевих жителів і через них вести агітацію. Він, мабуть, не знав рапорту Прозоровського з 6.01.1778 р., в якому дуже яскраво описана неможливість знайти таких людей.

Першим і останнім конфідентом у цій справі, я думаю, був митрополит Ігнатій. 4 квітня 1778 р. Прозоровський рапортував, що Костянтинов і він говорили у цій справі з митрополитом. Отже, коло втаємничених збільшилось до 3 осіб. Митрополит дав ухильну відповідь, мовляв, він мусить порадитись про це із значнішими людьми. Але він погодився написати свої умови, які мали би бути затверджені царською грамотою.

Ще через 2 тижні Прозоровський доповів про наступну зустріч з митрополитом. Аби не дратувати Потьомкіна, котрий вимагав «конфідентів», в листі зазначені навіть дві групи «емісарів», яких розіслали окремо митрополит і окремо Костянтинов. Папір усе стерпить, але я думаю, що насправді ніяких «емісарів» не було і з жодними «значними людьми» митрополит не радився. Коли хочеш зберегти справу в секреті – є дуже простий спосіб: нікому про неї не розповідати. І так справа зберігалась у секреті ще три місяці, до середини липня. Ясна річ, це було би неможливим, якби про це дізналась ціла купа народу.

Поступ у ці два тижні полягав у тому, що митрополит таки написав свої умови, і вони були відіслані Потьомкіну. Але ніяких слідів цього листа далі нема. На цьому скінчився перший акт нашої п’єси.

Розподіл числа документів за місяцями 1778 р.

З хронологічного розподілу документів чітко видно, що після першого акту запала пауза більш ніж на два місяці. У Петербурзі, здається, збирались царювати, лежачи на боку, і Суворов, перебравши справи від Прозоровського, не поспішав шукати собі нових клопотів. Новий поштовх у цій справі було дано листом Потьомкіна від 17 травня 1778 р., котрий Суворов отримав у кінці червня.

Упродовж наступних трьох тижнів усе ще зберігалась тиша, в якій митрополит написав заново свої умови, особливо наполягаючи на видачі царської грамоти:

И прошу тебя с поклоном

Дать мне запись по законам,

Чтоб стояло твёрже скал

То, что царь мне обещал.

Ігнатій навіть говорив Суворову, що греки не хочуть переселятись, допоки не побачать цієї грамоти. Та хто б їх там питав! Попри посилене листування у цій справі петербурзька бюрократична машина рухалась із заданою швидкістю, і ця грамота була підписана допіру 25 травня 1779 р. (шлюб навздогін, як подекуди кажуть). Але все ж таки переселенці із царською грамотою почували себе якось гоноровіше, ніж без неї.

І ось 17 липня 1778 року бомба прискореної дії, яку заклала диверсійна група у складі імператриці Катерини, Потьомкіна, Рум’янцева і Суворова, вибухнула! Почалося зі скарг місцевої татарської влади, що їх підданих християн змушують переселятись, а вони не хочуть (маємо таку скаргу з Гезлева-Євпаторії). Далі почали ворушитись придворні чини в Бахчисараї, і нарешті скарга була донесена до хана.

Хан розлютився до краю, і ми точно знаємо, коли саме це сталось: 25 липня 1778 р. Костянтинов рапортував, що уже восьмий день не може добитись аудієнції у хана, тобто від 17-го числа. Ця лють виявилась у формах, належних державному діячеві: 1, хан почав плакати; 2, нарікати на свою гірку долю; 3, відмовився зустрічатись з російськими представниками і спілкувався з ними тільки листовно; 4, виїхав із Бахчисарая у польовий табір; 5, збирався особисто їхати до Петербурга.

Між сльозами і наріканнями на долю хан намітив дві лінії оборони від москалів. Перша лінія полягала в тому, що це лихі люди звели наклеп на російських представників і їхнім іменем підбурюють до переселення, а самі росіяни тут ні причому. Але Суворов і Костянтинов, маючи письмові накази від імператриці, зовсім не збиралися на цій позиції битись – вони цілком відверто заявили, що ніякого непорозуміння чи наклепу тут нема, а вони мають наказ переселити християн і виконують його.

Друга лінія оборони полягала в тому, що такий наказ було віддано якимись інтриганами з російського уряду (ну, ми знаємо, хто в Російський імперії інтриган… Не хто більше як Потьомкін…), а імператриця про це не знала і не санкціонувала такого порушення свого імператорського слова, даного Кримському ханству.

Найбільш виразно ця позицію простежується у листі Шагін-Гірея до Рум’янцева з 26.07.1778 р. та з прохання кримських вельмож хану від 28 липня. В останньому документі є навіть згадка про лист Рум’янцева, в якому нібито містилось пояснення, що ані імператриця, ані він, Рум’янцев, не давали наказу про переселення.

Не маючи того листа, ми не можемо вирішити, чи справді Рум’янцев мав намір побавитись у «гібридний мир» на цій другій позиції, чи так – тенденційно – його зрозуміли в Бахчисараї. Якщо період таких коливань справді був, він був дуже короткий і ні на що не вплинув.

Російські ж представники в Криму діяли відносно хана методом пирога і батога. Пиріг полягав у традиційній цілком прагматичній обіцянці виплачувати ханові данину. Ця данина була обгорнута у цілком пристойні зовнішні форми – обіцянок відшкодувати всі втрати, які поніс хан через переселення, і надати подальші милості. Батіг полягав у нагадуванні, що хан «незалежного» ханства усім зобов’язаний імператриці, і тому має виконувати усі її накази як підданий. Хан і сам добре розумів, що без підтримки російського війська він не висидить на своєму престолі й п’яти хвилин, і тому дипломатичне нагадування про «милості імператриці» (читай: надання престолу і подальша підтримка) діяло на нього дуже сильно.

Як наслідок уже 26 липня 1778 року опір хана було подолано і він під тиском росіян віддав наказ каймаканам – не заважати переселенню християн.

Так було вирішено справу переселення. Далі події потекли вже згори вниз по цьому новому руслу – російським начальникам залишалось тільки клопотатись возами і грошами, грошами і возами; ну, ще треба було охороняти християн від стихійних нападів татар… Митрополит Ігнатій уже 24 липня утік до табору російського війська, і, як виявилось – саме вчасно, бо дуже скоро до його бахчисарайського помешкання завітали татари – і мабуть не для того, щоби дискутувати про божественну природу Ісуса Христа…

От тепер, коли справа переселення перейшла в публічну фазу, стали можливими дії якихось «емісарів» чи «конфідентів» на користь переселення. Так біда була в тому, що російські представники ніяких таких людей не мали (читаємо ще раз рапорт Прозоровського з 20 січня 1778 р.). Чи мав їх митрополит – невідомо, наші джерела про це мовчать. Маленьку зачіпку подає грошовий звіт Суворова з 2 жовтня. Там зазначено витрати на конфідентів і перекладача – цілих 132 рублі! В загальному балансі це становило аж 0.17%. Це означає, що роль їх була вкрай мала. Для порівняння – Ігнатію біло заплачено 6 550 рублів, що становило 8.7% загальної суми. Тобто його роль цінувалась високо.

Більше надій можна було покладати на попів – їх у відомості з 18 вересня 1778 р. зазначено 60 чоловіків. Четверту частину (16 чоловіків) було виведено із села «Большая Карагуба» (здогадно – сучасне в Білогірському районі). Із самого Бахчисараю виїхало аж двоє «попів» (ну, як атеїст з великим стажем, я знаю, що ніяка церковна служба не буває без диякона… Тому я думаю, що відомість подає в групі «попи» всіх церковних людей). Але роль попів в переселенні у наших документах також не відбита, і її слід вважати незначною.

Найбільш значна роль належала російській армії, котра діяла методом калача і палача. Калач полягав в обіцянках всіляких вигод для переселенців на новому місці; роль палача належала татарам і туркам, котрі-ді збирались винищити християн, яких би вони запопали. Слід відзначити, що ці погрози – віддати християн на поталу мусульманам – не були безпідставними, як ми бачили вище в огляді загальної політичної ситуації.

Чи було переселення добровільним, чи примусовим? А що в цій каторжній імперії колись робилось добровільно? Коли в Росії когось засилали на Сибір, то дуже пильно дбали за кайдани, аби «переселенці» дорогою не повтікали. В нашому випадку про кайдани ніякої мови не було, що й фінансовий звіт підтверджує – такої статті витрат там нема. Разом з тим:

1, кримські християни були обтяжені боргами, і ніяк не могли би виїхати, якби Суворов не наказав ці борги сплатити. Причому оплачувалась не тільки кредиторська заборгованість християн татарам, але й дебіторська заборгованість татар християнам (останні цілком слушно вважали, що виїхавши з Криму, вони цих боргів від татар ніколи не отримають). Дуже значна сума – аж 4 500 рублів – була заплачена за сади, які християни полишали і на яких, слід здогадуватись, вони не могли знайти покупців. Росіянам, ясна річ, ці «куплені від греків» сади були ні до чого, це просто форма матеріальної допомоги.

2, переважна більшість християн були людьми незаможними, і без сторонньої (читай – російської) допомоги піднятись на переселення не могли.

3, в усьому Криму, мабуть, не було стільки возів, щоби перевезти самих тільки людей з мінімумом хатніх речей. На вози Суворов витратив до 40 тисяч рублів (53% загальних витрат), без яких нічого б не було.

4, вирушаючи кудись «до Росії», переселенці мали б узяти харчів на дорогу. З розрахунку 350 кг хліба на людину на рік, потрібно були тільки на перший рік 1050 тон (а виявилось, що до свого нового хліба пройшло кілька років), що в свою чергу вимагало знову возів і возів. Без постачання хліба з російських військових складів переселення було б неможливим.

Тому вирішальна роль в переселенні належала петербурзькому уряду, котрий усе це розпланував і не зважав уже на ніякі витрати, аби досягти задуманого.

Все це добре, – скаже читач, – але навіщо все це розповідається у статті про Бахчисарайський Успенський монастир? Яка була роль монастиря у цьому переселенні?

От для того я й списав цілу волячу шкіру документами, щоб показати – ніякої ролі він не відіграв, бо й ніякого монастиря на той час не існувало:

1, про цей «монастир» немає жодної згадки в документах 1778 року;

2, так само немає жодної згадки про чорне духовенство (єпископів / архімандритів / ченців); немає такої категорії переселенців і у звітній таблиці, є тільки «попи», про яких ми вже згадали. А що ченці – то не попи, Суворов знав дуже добре, краще за нас.

3, ані в проханні Ігнатія до російського уряду, ані в жалуваній грамоті для греків немає ніяких згадок про ченців, про їх бажання заснувати монастир на новому місці. Забігаючи наперед, можна сказати, що ніякого монастиря маріупольські греки таки не утворили, хоча були грецькі монастирі в Києві та Ніжині. Тобто нічого надзвичайного в утворенні ще одного грецького монастиря не було, і переселенці могли б його утворити, якби самі того захотіли.

Тепер, з висоти досягнутого розуміння, ми можемо з легким усміхом дивитись на вигадки Ф. Хартахая:

В березні 1778 року, квітня 23 числа, в день св. Пасхи [так в тексті!], після літургії в Успенському Бахчисарайському скиту, Ігнатій запропонував християнам вихід [Хартахай Ф. Христианство в Крыму. – “”, Сф., 1867 г., т. 1, с. 107].

«Не маєш хисту – не бреши», попереджав Тарас Шевченко, і Хартахай про це мабуть знав (він же виступив із промовою на похороні Т. Г. Шевченка [Основа, 1861 р., № 3, с. 13 – 14]). Нагадаю ще раз – Пасха в 1778 році була 8 (восьмого, мої любі!) квітня – не в березні і не 23 квітня. Зловивши «історика» на одній фантазії, ми маємо відповідно ставитись і до наступних.

В Криму було два єрусалимських архімандрити-пролетарі, які прийшли сюди імовірно для збору милостині – вони з користю ужиті на справу пропаганди [с. 108].

А в документах нема про них згадок, і нагороди їм ніякої не дано. Думаю, їх і зовсім не було.

28 вересня відправилась остання партія християн. У Салачицькому яру, в Успенському скиту […] в останній раз зійшлися змучені, одягнені в рубище сини Пантікапея, Феодосії і знаменитого Херсонеса, щоб назавжди полишити країну суму і зітхань. Тут митрополит Ігнатій служив подячний і напутній молебень [с. 112].

І про молебень документи нічого не згадують, теж фантазія.

Слід знати, що зі статті Хартахая ці фантазії поширились в популярній і навіть в «науковій» літературі, де вони гуляють і досі [Популярно: (путеводитель, сост. Е.М. Литвинова). – Симферополь, Бинькин, 2003 г.; Герцен А. Г., Могаричев Ю. М. Свято-Успенский бахчисарайский монастырь. – Православные монастыри: Симферопольская и Крымская епархия Украинской православной церкви Московского патриархата, Симферополь, Сонат, 2006 г., с. 244; «науково»: Тур В. Г. Православные монастыри Крыма в 19 – начале 20 вв. – К.: Стилос, 2006 г. Раздел «»].

Ціна такій «популяризації», рівно як і такої «науки» – гріш.

Загальним місцем в історіографії питання є діяльність «агентів» російського уряду та / або митрополита Ігнатія.

Переселення православних Криму в Азовську губернію стало можливим завдяки наполегливій агітації останнього Гото-Кефайського митрополита Ігнатія і наближених до нього священиків, наляканих утисками з боку кримських татар [Сухарєв М. В. в Криму в 70-і ─ на початку 80-х рр. XVIII ст. – Культура народов Причерноморья, 2004 г., т. 50, вып. 2, с. 184 – 186].

На це слід зауважити, що Трифілій та Янакій (Іван) Гозадинов – близькі до митрополита люди – нічого у своїх записках про переселення греків не згадують. Повторю ще раз: нічого не згадують про переселення, а тим більше про свою агентурну роботу.

Натомість маємо цілком виразний рапорт Прозоровського з 20.01.1778 року, де він яскраво пояснює, чому неможливо завербувати таких агентів. «Історики», складаючи свої «історії», мали б рахуватись як з цим документом, так і з мовчанням потенційних «агентів».

Ще одна православно-конспірологічна теорія переселення була сформульована зовсім недавно:

Водночас у Петербурзі вирішували ще одну проблему. У випадку приєднання Криму до Росії (а це було справою часу) у складі Російської держави опинилася б православна Гото-Кефайська єпархія, підпорядкована Константинопольському патріархату. Російська влада напевно спробувала б підпорядкувати цю єпархію Синоду РПЦ. У перспективі міг виникнути конфлікт між двома православними церквами. Переїзд же всього грецького православного духовенства з Криму в Росію в 1778 р. автоматично ліквідував Гото-Кефайську єпархію Константинопольського патріархату. В Азовській губернії грецькі священнослужителі ставали вже підданими Росії і Російської церкви. Константинопольський патріарх внаслідок цієї комбінації позбавлявся податкових надходжень з Криму [Сухарєв М. В.].

З цим поглядом не можна погодитись з двох причин:

1, переведення митрополії / єпархії з підпорядкування однієї церкви до іншої не було великою проблемою. В 1686 р. переведення Київської митрополії з Константинопольського до Московського патріархату відбулось без особливих зусиль, чого б петербурзький Синод мав так того боятись?

2, виїзд митрополита за межі митрополії сам по собі не скасовував цю митрополію. Константинопольський патріарх міг би призначити на місце вибулого Ігнатія когось іншого, якби він схотів це зробити.

До речі, мені невідомі ніякі документи про «податкові надходження з Криму» до патріархату упродовж 16 – 18 ст. Натомість мені відомий документ рівно протилежного змісту: фірман султана Мустафи для митрополита Гедеона (1760), з якого видно, що митрополит не міг сплатити султанові гроші, належні за поновне затвердження, і ці гроші за нього заплатив патріарх Серафим. Якби «історики», замість фантазій, та читали історичні документи, як це роблять фізики-теоретики – і вони б побачили, що патріархат із Криму не те що нічого не отримував, а витрачав на його підтримку свої кошти.

Разом з тим приємно відзначити зважене й мотивоване оповідання про цю подію у роботах А. В. Гедьо [наприклад: Гедьо А. В. – Український історичний журнал, 2001 р., № 1, с. 73 – 85].