Митрополити доби Кримського ханства

Микола Жарких

Як же здійснювалось церковне управління християн на території Кримського ханства? Аби краще зрозуміти цю дуже своєрідну ситуацію, кинемо погляд на глибшу історію.

Християнство в Криму поширювалось з Візантії, власне з Константинополя. Кожен раз, коли якийсь поліс (місто-держава) схилявся до хрещення, він вимагав собі окремого митрополита – і одержував його. Так утворились митрополії Херсона та Боспора, рамки яких співпадали з відповідними полісами. Коли хотів хреститись загадковий народ сугд зі своїм містом Сугдеєю, він також отримав окремого митрополита (я уявляю собі, що при вирішенні цього питання сугди категорично заявили, що їм бути під владою боспорського чи херсонського митрополита ніякою мірою неможливо – і отримали окремого ієрарха).

Складнішою була ситуація з готами: вони на момент хрещення, мабуть не мали такого поліса (міста), яке могло би бути митрою (головою) – і тому їх ієрарх, всупереч візантійський традиції титулувати митрополитів по імені престольного міста – отримав титул митрополита готського (митрополит народу, а не території). Щось подібне трапилось і з митрополитом фульським, з яким досі не можуть визначити, чи не назва народу, чи міста, і де все це знаходилось.

Але принцип візантійської церковної політики був зрозумілий – не робити проблем із утворенням нових митрополій, коли цього вимагає справа хрещення нових груп населення. Тому в Константинополі нітрохи не журились тим, що на величезній території Русі була тільки одна митрополія, а на маленькій території Кримського півострова – цілих п’ять: окремі митрополії утворювались в процесі незалежних актів хрещення.

Досить успішна християнізація народів Криму повністю припинилась, коли на сцену вийшли тюркські народи. На них зламалось місіонерство не однієї тільки візантійської церкви, але взагалі всіх християнських церков. Чому воно так було – я міркувати не берусь, але ми не знаємо жодного значного тюркського народу, який би прийняв християнство (натомість маємо багато народів, що прийняли іслам). Християнізації тюрків (половців в Угорщині, татар в Литві та Московії) приводила до їх асиміляції і зникнення як окремих етнічних груп – і тільки.

Ані печеніги, ні торки, ні половці, увійшовши в контакт з християнськими державами – Візантією та Руссю – не виявляли ніякого бажання хреститися. Не знаємо ми таких фактів і для Криму. Те саме продовжувалось і в монгольський час – маємо окремі християнські імена татар, але не маємо формальних актів хрещення. Тим-то і не було утворено окремої «татарської» (національної) чи «кримської» (територіальної) митрополії.

Правителі Золотої Орди погодились на утворення Сарайської єпархії під владою київського (пізніше московського) митрополита, але в Криму нічого подібного не було утворено, і кримські татари-християни були полишені напризволяще. Така сама ситуація продовжувалась і в часи незалежного Кримського ханства, від середини 15 ст. до 1783 року.

Від 1475 р. всі володіння християн у Криму перейшли під владу Туреччини, разом з усіма митрополіями, які там продовжували діяти. Ці митрополії хиріли, занепадали, зникали, і наприкінці 17 ст. патріархат був змушений об’єднати все, що лишилось, в одну Готсько-Кафинську митрополію. Але влада їх, визнана турецької світською владою, поширювалась тільки на територію, підвладну Туреччині (фірмани 1652, 1760 років). Турецький султан не міг наказати кримському хану – визнати цих митрополитів. Окрім того, що султан взагалі не втручався у внутрішні справи ханства, йому і на думку не могло спасти журитись межами влади якихось гяурів-ідолопоклонників.

З цього випливає, що кримські митрополити (в 1626 році ми бачимо їх одночасно двох, а від 1695 року – тільки одного) могли здійснювати церковне управління парафіями Кримського ханства на «пташиних правах». Ми не маємо поки що жодного указу кримського хана, який би регулював правовий статус митрополита, як то робили згадані фірмани. Залишається припустити, що цей статус визначався звичаєвим правом та усною домовленістю митрополита і хана, і саме такий порядок свідомо підтримувався як певна політична конструкція.

З усіх зібраних нами матеріалів ми не маємо жодного епізоду виконання митрополитами своїх обов’язків у Криму (з писемністю у кримських греків було дуже сутужно) і не можемо судити, чи була якась різниця, скажімо, у призначенні священиків для території, підвладних туркам і татарам. Ми не маємо навіть скільки-небудь повного переліку митрополитів і лише випадками довідуємось про їх перебування в тому чи іншому місці.

З переліком митрополитів пов’язана історіографічна містифікація, котрій треба нарешті покласти край. В 1867 році Ф. Хартахай опублікував перелік готських митрополитів за 1639 – 1771 роки, котрий закінчується Ігнатієм (далі скорочено ПХ) [Хартахай Ф. Христианство в Крыму. – “Памятная книжка Таврической губернии на 1867 г.”, Сф., 1867 г., т. 1, с. 82]. Як джерело він вказав «один рукопис татарською мовою «Кирима делен митрополитлерин беян етериз» – «Робимо відомості про митрополитів, що прийшли до Криму». Вся його оцінка джерельної вартості звелась до трьох слів: «Рукопис історично вірний».

Як не дивно, його підтримав Бертьє-Делагард: «Цей перелік, без сумніву, точний, хоча б уже тому, що в ньому позначено не тільки роки, але й дні місяців призначення ієрархів […] показано початок і кінець їх правління» [Бертье-Делагард А. Л. Исследование некоторых недоумённых вопросов средневековья в Крыму. – Известия Таврической учёной архивной комиссии, 1920 г., № 57, с. 48].

На цьому місці треба зауважити, що саме кінців правління ПХ не містить – тільки початки, справді з точними датами. Що ж це могло бути?

Пізніші «історики» тільки переписували ПХ з однієї книги до іншої, не журячись питанням його походження і джерельної вартості. Але я, фізик-теоретик, так легковажно ставитись до справи не можу. Спіймавши Хартахая кілька разів на сильних фантазіях (що відзначалось у різних місцях моєї статті), я природно засумнівався і в ПХ.

Отже, задаємо стандартний набір джерелознавчих запитань.

1, походження тексту. Зазначено тільки, що це – «рукопис». Я розумію це слово точно так, як всі розуміють – у вигляді блока сторінок з окремою оправою. Мені, звичайно, хотілося б бачити 300 сторінок in folio, але я не гордий, і міг би погодитись на 32 сторінки в 1 / 16…

Але де ми маємо опис цього рукопису? Де його знайшов Хартахай, на чому він був написаний, який його формат, скільки мав сторінок, як оправлений, скільки було почерків, чи всі частини рукопису одночасні, які ще статті він містив окрім переліку митрополитів? І куди він далі подівся, чому ніхто з наступних дослідників його не бачив?

Все, що Хартахай виписав з цього «рукопису», можна умістити на половині сторінки найменшого формату. А чим же зайнята решта сторінок «рукопису»? Порожня? – так і цього не зазначено…

Всі ці запитання залишаються без відповіді і не тільки показують дилетантизм Ф. Хартахая (хто б в тому сумнівався?), але і ставлять під сумнів само існування «рукопису».

Відволікаючись від безнадійних питань про матеріальний носій, перейдемо до змісту «джерела».

2, час написання. Оскільки останнім зазначено митрополита Ігнатія, призначеного в 1771 році, то нема сумніву, що текст складено за його правління.

3, автор. Татарська мова документу нагадує нам про Трифілія – його письмоводителя, який писав якраз татарською мовою.

4, місце написання тексту не може бути встановлено певно. Він міг бути складеним в Криму або на місцях нового поселення (в Маріуполі). До того ж ми не знаємо де саме Ф. Хартахай знайшов цей текст.

5, найцікавішим виглядає питання про джерела переліку. Я не вірю, що в Криму міг існувати якийсь митрополичий архів. Я думаю, цей перелік утворено за документами архіву Константинопольської патріархії. Зміст переліку вкрай бідний: вказано день – місяць – рік, коли прибув (звідки? куди? навіщо?) такий-то, причому навіть титулу при імені не наводиться. Оце прибув я розумію як дату рішення патріархата про призначення митрополита.

Оце припущення має підставу у випадку митрополита Давида. Згідно ПХ, він прибув 12 жовтня 1652 року, а через тиждень – 19 жовтня 1652 року – він одержав султанський фірман (про який Хартахай не знав). Це, на мою думку – правильний порядок погодження кандидатури від нижчих інстанцій до вищих.

В ПХ ми не маємо дат прибуття нових митрополитів до Криму, тому що про це патріархат не знав. Не маємо також дат закінчення каденцій митрополитів – у переліках, зокрема у згаданій статті Бертьє-Делагарда, рік кінця каденції просто формально співпадає з роком початку каденції нового митрополита. Але ми знаємо, наприклад, що Гедеон помер в 1769 р., а його наступник Ігнатій був призначений тільки в 1771 р., тобто призначення нового митрополита не йшло негайно за смертю старого, і в це легше можна повірити. Адже новий кандидат, як ми бачимо з фірману 1760 року, мав зібрати установлений грошовий внесок для турецького уряду, і ці гроші не кожен міг мати напоготові.

В ПХ ми маємо також відверту вигадку – міфічного «митрополита Дорофея (1760 – 1771)», якого, наскільки можна зрозуміти, не було в татарському рукописі – його Хартахай додав на підставі окремої грамоти, підпис якої він не міг упевнено розібрати – «нібито Дорофей». Оцей нібито-Дорофей потрапив до переліку Бертьє-Делагарда попри вказівку Трифілія, що Гедеон помер в 1769 році.

З усього цього можна зробити тільки такий висновок: хоча ПХ не може вважатись цілковитою вигадкою пізнього містифікатора, його дані вимагають підтвердження з інших джерел.

З урахуванням сказано і всіх зібраних нами матеріалів ми можемо дещо модернізувати переліки кримських митрополитів, додані до цитованої статті О. Л. Бертьє-Делагарда (далі скорочено БД). Ми обмежимось добою Кримського ханства (сер. 15 ст. – 1783 р.) і не будемо ділити митрополитів по єпархіям, а дамо єдиний перелік. Справа в тому, що джерела вкрай рідко зазначають повний титул, а частіше говорять просто «митрополит» або навіть «духовна особа» (фірман 1652 р.). Тому всі реконструйовані титули (такі, що не відомі нам з джерел) беремо в квадратні дужки і ставимо знак «?»

Серед джерел – книга грецького дослідника Костянтина Сафа, котрий використав архів константинопольського патріархата. Цю книгу цитував тільки Бертьє-Делагард (здається, ніхто після нього її не бачив). Я цієї книги сам не бачив, тому посилання на Сафа – це спрощені посилання на статтю Бертьє-Делагарда. Слід знати, що масу критичних зауважень з приводу праць К. Сафи висловив О. П. Лебедєв [История греко-восточной церкви под властью турок. – Спб.: И. Л. Тузов, 1903 г., с. 10 – 16], порівнюючи його із Хлестаковим і застерігаючи: «Скільки помилок можна зробити цілком мимо волі, покладаючись на авторитет Сафи» [с. 15].

Тому всі дані як із Сафи, так і з Хартахая я позначаю жовтим кольором – на знак того, що вони вимагають перевірки.

Характерною особливістю кримських митрополій є виразна лакуна в 15 – 16 ст. Так, в переліку херсонських митрополитів після 1440 р. наступний згадується аж 1608 р.; готський – після 1427 р. – аж 1566 р.; сугдейський – після 1484 р. – аж 1566 р.

1. Броневский М. Описание Крыма. – Записки Одесского общества истории и древностей, 1867 г., т. 6, с. 347. З тексту ми бачимо, що митрополит розповідав Броневському про Судак, але чи в самому Судаку вони зустрілись – не ясно.

2. Цей досить довгий напис опублікував П. Кеппен [Крымский сборник о древностях южного берега Крыма и гор Таврических. – Спб. : тип.АН, 1837 г., с. 40 – 42] – вона була нанесена всередині церкви над входом. Потім її передрукував В. Латишев [Сборник греческих надписей христианских времён из южной России. – Спб.: 1896 г., № 62, с. 67 – 69]. Сам він цю церкву не оглядав, але за повідомленням Ю. А. Кулаковського, в той час ніяких слідів напису вже не залишалось (я так розумію, що він був не висічений, а написаний по тиньку).

3. Підпис кафинського митрополита Іоасафа поставлено під грамотою Константинопольського собору, скликаного у травні 1590 року для затвердження ухвали про створення Московського патріархату. Грамота в перекладі опублікована О. Шпаковим [Шпаков А. Я. Государство и церковь в их взаимных отношениях в Московском государстве: Царствование Федора Ивановича. Учреждение патриаршества в России. – Одесса: 1912 г., с. 351 – 353; також ], але без підписів. А між тим:

Проведенное в 70-х гг. XX в. палеографическое исследование подписей под этой грамотой выявило значительное количество (66 из 106) неподлинных подписей, а также некоторое количество подписей, полученных уже после окончания Собора [Фонкич Б.Л. Из истории учреждения патриаршества в России: Соборные грамоты 1590 и 1593 гг. – «Проблемы палеографии и кодикологии в СССР», М., 1974 г., С. 251 – 260]. Вероятно, И. пошел на подлог в расчете на скорейшее получение милостыни из России и хотел создать более представительное впечатление о Соборе, чем он был на самом деле [Новиков Н. Е. Иеремия 2-й. – Православная энциклопедия, М., 2011 г., т. 21, с. 253 – 264].

Таким чином, залишається неясним, чи цей кафинський митрополит взагалі існував і якщо існував – чи був він на соборі. Це питання потребує подальшого вивчення. На наступному Константинопольському соборі (12.02.1593) питання Московського патріархату розглядалось знову, грамота його не має фальшувань, але там немає підпису нашого митрополита.

Ми бачимо, що за перше століття існування Кримського ханства (сер. 15 – сер. 16 ст.) церковної влади в Криму практично не існувало. Від середини 16 ст. ситуація трохи поліпшується: патріархат таки звернув увагу на нову політичну ситуацію в Криму і почав призначати кафинських митрополитів, за яких раніше нічого не було чути. Призначення митрополита з осідком у центрі турецької влади означало, що його єпархією були перш за все землі Криму, підвладні туркам.

Ми маємо тільки один випадок (1624 – 1625 роки), коли в Криму було одночасно два митрополити. На давні кримські митрополії, очевидно, не було багато бажаючих, і з кінця 17 ст. патріархат остаточно погодився на об’єднання всіх кримських парафій в одній митрополії з титулом Готсько-Кафинської. В цьому титулі «готський» був даниною церковній традиції, а «кафинський» – вказував на осідок митрополита.

Окремого митрополита для Кримського ханства ніколи не існувало. Від кінця 17 ст. наші джерела показують перебування митрополитів у Бахчисараї, але жодне з них не свідчить про постійний характер цього перебування, про Бахчисарай як головний осідок митрополії. Слід вважати, що митрополити приїжджали до Бахчисарая на деякий час, у порядку об’їзду території, котра явочним порядком (але не юридично!) входила до їхньої єпархії.

Оця відсутність легального статусу митрополита у Кримському ханстві вкрай негативно відбивалась як на внутрішньому церковному управлінні, так і на зовнішніх контактах, котрі весь час уривались і мали переважно особистий, а не інституційний характер.

Нарешті в 1778 році заїжджий грек Ігнатій продав свою митрополію москалям за тридцять срібляників 6550 рублів, виторгувавши персонально для себе титул митрополита. Утеча (еміграція) митрополитів не була ніякою дивиною для часу турецького панування, і звільнені престоли без проблем заступались новими кандидатами (інакше в усьому Константинопольському патріархаті не лишилося б жодної митрополії).

Але в даному випадку патріархат вичікував розвитку політичних подій – і дочекався, що в 1783 році, при ліквідації Кримського ханства, москалі просто захопили частину його канонічної території, навіть не помітивши цього. Хоча патріарх, можливо, був би не проти отримати свої тридцять срібляників 6000 рублів за цю території, але заявити свої права він не наважився, а отже нічого й не отримав.

Для нашої основної теми – Успенської скелі – маємо такий висновок: джерелами зафіксовано один випадок богослужіння митрополита в Успенській печерній церкві (1695). Ні про який «осідок митрополита» при цій церкві говорити не можна.