Коли могло з’явитись
«Слово про закон і благодать» ?
М.І.Жарких
Ми вже бачили, що хронологічні рамки написання «Слова» були вказані О.Горським, і наступні 165 років студій не звузили цих рамок ні на один день. Було б великою необережністю братись після такого досвіду за уточнення датування «Слова»; але можна висловити деякі міркування на цю тему, які випливають з процитованих вище уривків «Слова».
Здається, ніхто з дослідників не сумнівався, що «Слово» було проголошене в присутності князя Ярослав та його сім’ї. Чи це було в церкві ? – категорично твердити не можна (розкішні кам’яні палати довкола Десятинної церкви не мали щастя ані в літописанні, ані в сучасному києвознавстві; ніколи не чув припущень, що та чи інша подія могла відбуватись у цих палатах. Чому б не припустити можливість проголошення «Слова» тут ?)
Перший момент, на який варто звернути увагу – це заклик промовця до Володимира подивитись на своїх внуків і правнуків.
До покоління внуків Володимира належали полоцький князь Брячислав Ізяславич, син тмутороканського князя Мстислава Євстафій та сини Ярослава Мудрого. Євстафій помер в 1032 році, Брячислав – у 1044 році. Навряд чи Іларіон, звертаючись безпосередньо до Ярослава, мав на увазі когось із них. Отже, можна припустити, що онуки Володимира в даному контексті – це сини Ярослава : Володимир (нар. 1020 р.), Ізяслав (нар. 1024 р.), Святослав (нар. 1027 р.), Всеволод (нар. 1030 р.), Вячеслав (нар. 1034 р.), Ігор (нар. 1036 р.)
А правнуки Володимира? Найстаршим в цьому поколінні був син Брячислава Всеслав (нар. 1030 р.). Полоцькі князі весь час були політичними опонентами київських, і навряд чи Іларіон, виголошуючи панегірик Ярославу, думав про його ворога. Отже, знову залишаються онуки Ярослава. На біду, дати їх народження практично невідомі. Першим онуком Ярослава був Ростислав Володимирович (народився, якщо вірити Татищеву, в 1038 році). Ізяслав мав синів Ярополка (р. н. невідомий), Святополка (нар. 1050 р.) і Мстислава (нар. 1051 р.). Святослав мав синів Гліба, Романа, Олега, Давида і Ярослава. Дат їх народження ми не знаємо. Всеволод мав синів Володимира (нар. 1050 р.) і Ростислава (нар. 1070 р.). Вячеслав мав сина Бориса, Ігор – Давида і Всеволода. Дат їх народження ми також не знаємо.
Оскільки «Слово» створене не пізніше 1050 р., з числа «правнуків Володимира» треба виключити дітей трьох молодших Ярославичів, а також молодших синів Ізяслава і Святослава. Залишаються Ростислав Володимирович, Ярополк Ізяславич та Гліб (і Роман ?) Святославичі. Тому можна думати, що «Слово» створене не раніше 1038 року (татищевської дати народження Ростислава); якщо розуміти слово «правнуки» (у множині) буквально, то ця границю треба просунути вперед ще на кілька років (до моменту народження Ярополка чи Гліба). Ці останні дати нам не відомі, але в цілому чим ближче до 1050 року, тим більша імовірність побачити кількох онуків Ярослава.
Якби «Слово» (згідно Н.Нікітенко) справді було виголошене в 1022 році, то дивним і навіть смішним виглядало б звернення до князівської чети, яка на той момент мала лише одного маленького сина Володимира (а онуки ще були в далекій перспективі) як до такої, що мала вже кількох синів і ці сини уже вчащали до церкви.
Щоб не помітити таку сильну суперечність, мабуть, треба бути доктором історичних наук. Я от тільки кандидат (і то не тих наук), тому цю суперечність бачу.
Другий момент – це фінальний уступ «Слова», звернення до Ярослава. Іларіон бажає йому без сорому стати перед престолом бога і прийняти від нього вінець вічної слави. Простою мовою це означає побажання достойно закінчити свій життєвий шлях. Отже, «Слово» було виголошене в такий час, коли вже можна було передбачати цей кінець. Ми не маємо відомостей про стан здоров’я Ярослава, тому залишається припустити, що ці слова були сказані, коли сам вік князя вже змушував до думок про вічну славу.
Третій момент – це особлива концепція навернення Володимира до християнства, викладена у «Слові». Згідно викладу «Повісті времен і літ», за яким ми й сьогоді описуємо цю подію, Володимир оголосив тендер на кращу віру, розсилав посольства і розглядав їхні звіти; його схиляли до християнства покликами на історичну традицію та на авторитет предків (кн. Ольги), розповідями про дивну красу візантійського богослужіння. Певний вплив мало і чудо, явлене безпосередньо Володимиру (раптова сліпота і чудесне прозріння). Зрештою, як нагорода за добру поведінку йому дісталась у жони візантійська царівна. Прийнявши християнство, Володимир спровадив на Русь візантійських священиків, візантійські реліквії й візантійські книги.
Цю концепцію можна назвати конкретно-історичною і матеріалістичною.
Нічого цього немає в Іларіона. В його викладі є тільки бог, Христос і Володимир, який самостійно, без будь-який зовнішніх (матеріальних) впливів, увірував у Христа. Ані візантійського богослужіння, ані візантійських священиків (які здійснювали обряд хрещення), ніже візантійських реліквій нема. В усьому «Слові» взагалі немає жодної згадки про щось візантійське, навіть про царівну. Щодо ролі чудес – Іларіон спеціально їх заперечував, наголошуючи : язичницькі царі бачили чудеса, що їх творили святі мужі, і не увірували, а Володимир не бачив чудес, і увірував. Іларіон вважав Володимира рівноапостольним не тому, що він охрестив цілу країну (як вважаємо ми, матеріалісти), а тому, що прийняв віру безпосередньо від Ісуса Христа, як прийняли її апостоли.
Оце безпосереднє прийняття віри від Христа було для Іларіона чудом з чудес, тому його концепцію можна назвати антиісторичною, антиматеріалістичною, антивізантійською і містичною.
Але Іларіон висунув цю концепцію не для того, щоб здобути славу містика. Питання про те, хто і від кого прийняв християнство, мало цілком певні церковно-адміністративні й політичні наслідки. Якщо країна прийняла християнство з Візантії, то цілком логічно, що константинопольський патріарх є верховним предстоятелем новонавернених і керує ними, призначаючи свого представника – єпископа чи митрополита. Якщо ж християнство в країні має апостольське коріння, тоді предстоятель такої церкви є самостійним (автокефальним) владикою, рівним за саном предстоятелям інших апостольських церков.
У самому «Слові» ще немає рішучого висновку про необхідність автокефалії руської церкви, але автор підводить читача до такої ідеї, залишаючи йому зробити останній крок самостійно. Оця автокефальна спрямованість твору знову вказує на останні роки правління Ярослава (коли таки дійшло до проголошення автокефалії з тим-таки Іларіоном на чолі).
Всі три спостереження над «Словом» вказують, що твір тяжіє до останніх років перед 1050 р., хоча і не можуть бути підставою для звуження датування твору до якогось конкретного проміжку часу.