Тіні згаданих предків

Микола Жарких

Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів: Прадавня Україна, Русь і походження українців / Авт. кол.: М. Відейко, О. Комар, А. Плахонін, Є. Синиця, О. Моця; Упоряд. К. Галушко. ‒ Харків: 2016. ‒ 352 с.

Назва книги нагадує нам про повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», яку хтось із авторів читав (ну, принаймні заголовок). Виклад доведено до смерті Ярослава Мудрого в 1054 р. – точно так, як у 1-у томі «Історії України-Русі» М. Грушевського.

Передмова (Кирило Галушко)

Викликає сумнів початкова теза:

Український народ протягом століть змінював свої назви (були древляни чи сіверяни, потім русь чи русини, потім черкаси чи українці), але як спільнота він здавна жив на тій самій землі.

Це якась нечувана новація в етнології, котра заслуговує на Нобелівську премію. Виходить, німці, які знищили (знімечили) прусів – це один народ із прусами, американці – один народ із дакотами та алгонкінами (яких англо-сакси знищили), і так далі. Поки була цензура, такого не допускали, ну а без цензури можна…

Далі бачимо плутанину між народом і політичною нацією:

Українці, кримські татари, болгари та угорці, готи і греки, гагаузи, поляки і росіяни – це все сучасна Україна, вони всі разом долучилися до формування сучасного народу України.

На початку великої багатотомової історії варто було би подати вступні розділи: теоретичний (що таке історія, які бувають історії і яку історію пропонують нам автори); методичний (звідки ми дізнаємось про те, що було в минулому), оглядовий (короткий, на кілька сторінок, виклад змісту всіх томів, щоб було ясно, де що треба шукати). Також немає географічного огляду, який був у «Повісті минулих літ», Длугоша та Соловйова (ні, не божевільного сучасного російського пропагандиста, а Сергія Михайловича, автора «Истории России»).

Народи України у найдавнішу добу (М. Відейко)

Одна і та сама річка називалася і Данапром, і Борисфеном. Однак і за тисячі, і навіть за десятки тисяч років до того, як звучали згадані назви, існували інші, нині нам невідомі.

Чи справді за десятки тисяч років існували географічні назви? Якщо так – то звідки ми про це знаємо? Якщо ні – то коли ж саме з’явились ці географічні назви, сам звичай іменувати об’єкти на місцевості?

Наступали і відступали льодовики, піднімалися гори і виникали річки та висихали озера, а розумні істоти з року в рік займалися тим самим – полювали…

Чи справді за час існування людей утворились якісь гори? Про Карпати , що вони сформувались до початку четвертинного періоду, тобто бл. 2 млн. років тому.

За якихось 10 000 років саме нащадки цих двох тисяч розумних істот стануть господарями усіх континентів планети за винятком Африки та Антарктиди.

Тобто виходить, що народи Африки – це якийсь окремий вид, не homo sapiens? Я виріс в добу цензури і тому не знаю, як до такого ставитись.

Справа у тім, що в ті часи питання з ким взяти шлюб вимагало пошуків партнера, який не мав бути ріднею – саме з тих часів ідуть традиції вивчення родоводу на десятки поколінь.

Родоводів на десятки поколінь не існує, а ті, що є – чиста фантастика. Я досить передивився родовідних книг, щоб так твердити. Але це пусте. Звідки ми знаємо, якої шлюбної системи тримались оті давні люди? Якщо знаємо – то звідки, а якщо не знаємо – то коли виникла найбільш поширена в наш час парна сім’я із сторонньою жінкою (cross-briding, або екзогамія)? Зрештою, у громаді в 2000 душ усі є родичами.

Приблизно 14 000 років тому стався прорив і долиною пра-Дніпра на південь посунула стіна води, змиваючи по берегам річки усе – включно зі стоянками давніх мисливців,

В добу цензури , що Дніпро почав формуватись 5..6 млн років тому. А без цензури виходить, що сучасна долина Дніпра сформувалась недавно і миттєво (в геологічних масштабах часу). І де ж залишки того доісторичного Дніпрогесу, який перекривав течію?

Лінгвісти можуть реконструювати давні мови, проте напевне сказати, де жили їх носії, не в змозі.

«Є така партія!» – скажу я слідом за товаришем Леніним. Є напрямок у мовознавстві, який дозволяє визначити відносне просторове розташування ареалів споріднених мов. І розроблена вона українським вченим, нашим сучасником Валентином Стецюком (). Якщо його роботи наші вчені ігнорують, то це – факт із їх біографії, а не з історії науки.

Без знань і технологій «анатолійців» європейське хліборобство так би й залишилося гарним, але нездійсненним проектом. Відзначимо, без знань та технологій, а от приплив населення у цьому випадку зовсім не є обов’язковою умовою прогресу.

Справді так? Щоб започаткувати землеробство на новому місці, потрібно, аби в один час і в одній точці зійшлися знання, уміння і матеріали. Якщо не буде хоча б одного з цих складників – нічого не буде. Найуміліший хлібороб нічого не виростить, якщо не матиме насіння.

Як же технічно ці три компоненти могли перетнутись в один момент і в одній точці? Та тільки так, що прийшла значна група нового люду і принесла з собою знання, уміння і матеріали (насіння). Іншого вірогідного способу я не можу собі уявити.

До того ж знання, відділене від людей і матеріалізоване у книгах – це відносно пізнє явище, якихось останніх 500 – 600 років. В цей час уже можна було набути знання, читаючи книги. А в попередні час знання було невіддільне від людини – його носія.

Уміння є невіддільним від людини навіть в наш час. Не досить знати, що москалі – наші вороги і їх треба вбивати. Треба ще уміти це робити, тобто дивитись, як це роблять досвідченіші товариші і самому повторювати.

Більш докладне вивчення природних умов останньої чверті V тис. до н. е. показало, що у цей час на південь посунувся «коридор», по якому переміщуються взимку маси холодного повітря. Як наслідок – тривала холоднеча і люта зима на Балканах та Причорномор’ї, які надовго відбили бажання тут селитися. Зате у лісостепу природні умови покращилися – зими стали теплішими, снігу взимку та дощів у інші пори року випадало вдосталь, аби забезпечити вологою трипільські поля.

Отак старорежимна «гетерохронність зволоження Євразії», припущена Л. М. Гумільовим, набуває нової популярності. Я уже був розглядав її і дійшов висновку, що виразної гетерохронності сучасна наука поки що не бачить [Жарких М. І. Життя і творчість Льва Гумільова. – К.: 2004 р., розділ «»].

Зрештою, маси холодного повітря рухаються з півночі на південь (ну, принаймні в добу цензури так думали). Як маси холодного повітря можуть потрапити одразу на Балкани і не застудити по дорозі зону лісостепу – я не годен зрозуміти. Це щось надприродне, а коли так, то слід було би написати «богу було угодно, щоби…» і не вдаватись в історико-кліматичні міркування.

Зміна клімату на зламі IV–III тис. до н. е. призвела до розширення степу на сотні кілометрів на північ… саме в той період здебільшого й сформувалися знамениті українські чорноземи.

Проте у II тис. до н. е. природне середовище знову почало змінюватися – цього разу на користь хліборобів. Більш вологий і теплий (у порівнянні з попередніми століттями) клімат після 1500 р. до н. е. став причиною скорочення степових просторів до мінімуму. Мало не весь південь України виявився зайнятим лісостепом. А лісова смуга з півночі впевнено поширилася до Черкаської області включно.

Проте залежність давньої економіки від природних умов черговий раз повільно, але впевнено призвела до чергового економічного краху. Сталося це в останній чверті II тис. до н. е. Клімат став набагато сухішим.

Виявилося, що в цей час і у скіфів, і в сарматів був спільний ворог, підступний, жорстокий і нещадний. Його не можна було ні вразити стрілами, ні перемогти мечем. Уже вкотре помітно змінився клімат, і степовиків із рідних країв витиснули морозні зими. […] Коли погодні умови нормалізувалися, у край прийшли нові господарі – сармати, котрі облаштувалися тут, починаючи з II ст. до н. е.

Такого не може бути – тому, що такого не може бути жодною мірою. Докладніше – у моєму окремому екскурсі [Жарких М. І. Життя і творчість Льва Гумільова. – К.: 2004 р., розділ «»]. І чорнозем росте зі швидкістю 1 см на 100 років. Отже, метровий шар полтавського чорнозему формувався 10 тис. років.

Технологію переміщення тварин до трави в різні пори року мешканці степів почали опановувати ще в часи занепаду Трипілля.

Цоб / цабе – це вже технологія? Вимахування батогом – це технологія? І цьому треба 5 років учитись у технологічному інституті?

Знайшовсь-таки один козак

Із міліонів технологів!

Кімерійські кіннотники могли з відстані 100 – 150 м тримати під прицільним обстрілом ворожу піхоту й колісниці.

Сучасні лінуються, змагаючись у влучанні в мішень діаметром 1.2 м з віддалі 90 чи (частіше) 70 м. Ефективна стрільба із лука далі ніж на 30 метрів – це чиста фантастика.

Потім до історії римської імперії (другої половини III ст. до н. е.) увійшла низка «скіфських» воєн, які дуже дорого обійшлися її східній частині.

Поки була цензура – були у 3 ст. нашої ери (а це не зовсім те саме, що 3 ст. до нашої ери!).

Далі «Повість про Даріїв похід» один раз називає , а другий раз – . Знову без Вікіпедії не розібратись! Поки була цензура, цей похід Дарію 3-у не приписували. І цей похід Дарія 3-го згадано двічі, так що це – не випадковість.

Що тут уже говорити про мешканців Нільського городища…

Через відсутність цензури наші предки уже й Єгипет були захопили! (Але все виявилось значно простішим: не Нільське, тільки Більське городище.)

Не можу утриматись, щоб не кинути ще амфору стилістичного дьогтю:

Водночас вже із самого початку на прикордонні чи то Дністер, Буг, а потім і притоки Дніпра, увесь час виникали громади…

Трипільська культура, нагадаємо, існувала між 5000–3000 рр. до н. е., плюс мінімум кількасот років. [плюс-мінус?]

Кількість таких знахідок за сто років досліджень відносно невелика… [виявлених?]

… коріння якої сягають у давнього неоліту Балкан… [у давній неоліт?]

Продаючи зброю кочівникам, давні «бізнесмени» явно не враховували ймовірності, що невдовзі воно може бути спрямоване проти них самих. [в російській мові «оружие» – середнього роду, тобто «воно»; а от в українській мові «зброя» – жіночого роду, тобто «вона». Цензуру скасували, а мислення російською мовою – залишили.]

У ті ж роки загони кімерійців завилися і на сході, у Мідії… [з’явилися? завелися?]

Нотую ці неоковирності, щоб показати – я таки читаю ті твори, про які берусь писати. Цензурувати текст, мабуть, недоцільно, а от перечитувати написане і виправляти очевидні помилки – доцільно.

Україна від зламу двох ер до доби
великого переселення народів (Є. Синиця)

Слов’яни є відносно молодою спільнотою, їхній історичний дебют відбувся лише «якихось» півтора тисячоліття тому.

Безумовно вдале формулювання.

Етнічні спільноти апелюють не лише до єдності мови та побутової культури. Однією з обов’язкових складових є впевненість у спільному походженні, наявності одного історичного коріння.

Сталінська теорія етносу, як бачимо, все ще користується кредитом, як і за доби цензури.

«Венедське питання» можна без особливих застережень віднести не просто до одвічних, а до таких, що не мають відповіді.

Однозначно позитивним є визнання самого існування таких питань.

Аналізуючи склад найархаїчнішої лексики слов’янських мов лінгвісти дійшли висновку, що в ній відсутні терміни для опису морів та гір.

Чи справді так? Дивлюсь : слово гора є у 8 слов’янських мовах, включаючи церковнослов’янську і стару східнослов’янську. Далі, слово gora є , слово góra – ще . В усіх випадках це слово виводять від гіпотетичного прото-слов’янського слова (там і перелік 18 слов’янських мов, куди воно перейшло).

Так само реконструюють прото-слов’янське слово – тут навіть 21 слов’янська мова його успадкувала.

Знали прото-слов’яни і гори, і море. Принаймні, поки діяла цензура – знали. Може тепер, за відсутності цензури, щось забули. Тому падає і роль Полісся як прабатьківщини слов’ян. Далі:

Західний кордон «прабатьківщини слов’ян» дозволяє визначити так званий «ботанічний аргумент». Польський ботанік Ю. Ростафінський звернув увагу на те, що в слов’янських мовах відсутній власний термін для позначення дерева бука (це слово запозичене з германських мов). Тож він логічно припустив, що «прабатьківщина слов’ян» лежала на схід від природного ареалу букових лісів у Європі, себто східніше від умовної лінії Східні Карпати – Вісла.

Що назва дерева бук запозичена у прото-слов’янську мову із прото-германської – це визнають всі етимології. Але де і як це могло статись?

Варіант 1: прото-слов’яни жили десь поблизу прото-германців на території, де ріс бук, але були настільки тупі, що не могли вигадати для нього назви:

Німець. Ми не знаєм.

Німець скаже: «Ви – бам-буки!»

«Бам-буки! Бам-буки!»

І так слово бук перейшло у прото-слов’янську мову.

Варіант 2: прото-германці жили на території, де ріс бук, а просто-слов’яни – на території де він не ріс. І от вони втиснулись на територію прото-германців і побачили якісь невідомі їм дерева. «Анумо, спитаємо в німців:

Им ведом мрак и свет…» –

і так запозичили слово бук.

Обидва варіанти я вважаю мало придатними уже хоча б через те, що в них питання про невідому прабатьківщину слов’ян прив’язується до так само невідомої прабатьківщини германців. Тобто замість одного невідомого ця теорія оперує уже двома. (Нижче Є. С. пише про міграцію носіїв ясторфської культури з території сучасної Німеччини на схід у сучасні Польщу та Україну, то можливі ще й третій та подальші варіанти…)

Зрештою, є таке поняття як «системність словника». Там, де поширений бук, поширені й інші листяні дерева – дуб, граб, в’яз, ясен, тополя, береза, осика і т. д. Якщо слов’яни од віку були дурні і не вміли розрізняти цих дерев, то чому вони не запозичили від розумних німців і всі оці назви? А якщо слов’яни од віку були розумні і зуміли самі придумати назви усім цим деревам, то чому бук став для них непоборною перешкодою?

Зрештою, скільки існує вчених-індоєвропеїстів, стільки є теорій прабатьківщини і подальшого розселення індоєвропейців. Знову звертаю увагу на , у яких системно вивчається весь набір спільних слів, а не одне слово.

Але подальший пошук археологічних культур предків слов’ян автор обмежує саме Поліссям, що може стати джерелом подальших помилок.

Інші дослідники звертають увагу на те, що саме на другій половині IV–III ст. до н. е. припадає черговий період аридизації (зменшення зволоженості) Причорноморського Степу, викликаний циклічними змінами клімату.

На думку згаданих вище дослідників, причини кризи у зарубинецькому середовищі [у 1 ст. н. е.] слід вбачати насамперед у кліматичних змінах, що унеможливили подальше господарювання за моделлю, притаманною зарубинецькій «класиці».

Я вже відзначав вище і повторю: незначні зміни кліматичних умов не могли привести до катастрофічного зникнення цілого суспільства (в даному випадку – скіфів). До такого могли привести значні зміни клімату, але такі значні зміни захоплюють значні простори і значні проміжки часу (ну, наприклад, перетворення північної Африки на зону пустель – одне-два століття чи 300-400 км тут не відіграють ролі).

Землеробське населення тяжіло до низьких ділянок річкових долин, тож ресурсні інтереси землеробів та номадів практично не перетиналися, що, цілком можливо, було запорукою відносно мирного черезсмужного співіснування цих груп «одвічних антагоністів».

Ах, ніхто не розповів такої науки кримським татарам 15 – 17 ст., котрі ніяк не розуміли, що в них не може бути конфліктів із землеробським населенням! Інша справа, що ці конфлікти не залишають по собі археологічних слідів, тому й виходить, що весь доісторичний час був суцільним часом брежнівського «мирного співіснування суспільств з різними системами», і тільки коли почали писатись історичні джерела, цей вічний мир змінився на вічну, постійну війну.

Традиційний стакан стилістичного дьогтю:

Розташування їхньої [слов’янської] умовної «прабатьківщини», що на півдні та сході межувала з найсхіднішою частиною Євразійського степового коридору. [Найзахіднішою?]

Перебіг Готських війн доволі докладно викладено у попередньому томі цієї серії, тож зосередимося на підсумках зазначених подій… знов відішлемо читачів до попереднього тому серії [Про який саме том йдеться?]

Навряд чи такий рівень добробуту був досяжний без відсутності розбрату… [Хто це розуміє – викладіть, будь ласка, по-українськи.]

Це зібглось у часі з вторгненням до Європи (тобто на схід від Дону за тодішніми уявленнями) гунів… [На захід?]

… якщо у першому випадку йшлося про поступову втрату «провінційно-римської складової» аж до її остаточного здійснення… [зникнення?]

… перейняття мови, спочатку як lingua franka… [franca; знання закордонних літер зникає разом із цензурою.]

Слов’янські спільноти на території
сучасної України в VIII – X ст. (О. Комар)

Сам Літопис, а також арабські джерела й Костянтин Багрянородний, навпаки, протиставляють слов’ян Русі, підкреслюючи данницький характер взаємовідносин русів із навколишніми племенами.

Тут не ясно, хто кому платив данину: руси → племенам чи племена → русам.

Яскраво змалювали б археологи і трагічний фінал Русі в середині XIII ст., щоправда, як це не дивно, не виявили б прямого винуватця погромів. Швидше за все, виникло б два напрями пояснення: один відстоював би масштабну феодальну усобицю, а другий, менш популярний, апелював би до пізнішого входження південної частини руських земель до зони золотоординського впливу, підозрюючи в нападі кочовиків.

Поки діяла цензура, жоден археолог не вказав жодної пам’ятки «феодальних усобиць» чи навіть просто «усобиць» (не феодальних). Але тепер це, мабуть, усе помінялося.

Початки Русі та ранні етапи розвитку держави (О. Комар)

Нема зауважень, окрім пари ложок стилістичного дьогтю:

Слов’яни – носії волинцевської культури – опинилися на початку IX ст. в епіцентрі цих подій. [А хто ж тоді був у центрі? – точка, розташована над центром (епіцентр землетрусу) або під центром (вибух у повітрі)]

… вони отримують доступ до каналу надходження арабського срібла, швидше за все, в обмін на торгівлю хутром. [Це як? Вони продали свій торговельний бізнес? Чи просто торгували хутром?]

Кочові народи півдня України
у VII – середині XI ст. (О. Комар)

Нема зауважень, окрім додаткового дьогтю:

… увага хозар повністю переключилася на регіон Північного Кавказу, де активізували [кого?] араби.

Її роль джерела відзначають 6 [? в?] епізоді походу русів на Каспій 909–914 рр.

… в пізніших похованнях з’являються окремі ранньогончарні посудини слов’янської культури Луки-Райковецької.

Більша частина поховань надзвичайно малоінвентарна… [археологічний жаргон!]

1103 р. частина печенізьких родів, що залишилися у половців, була захоплена руськими князями й переселена на власні кордони. [Власні – а чиї саме? Печенізькі? Половецькі? Ще якісь?]

Русь: від варварського народу до держави (середина – друга половина X ст.) (А. Плахонін)

В цілому розділ є коректним, але сухим викладом «Повісті временних літ», мало відмінним від Миколи Карамзіна і Сергія Соловйова – хіба що переверщує останнього у сухості. Але трапляються й родзинки.

В цьому розділі є фото з фрески Софії Київської, підписане як «Княгиня Ольга та імператор Костянтин Багрянородний». Як бачимо, в питанні, хто ж там зображений, наш автор тримається погляду С. Висоцького, хоча є інші погляди. Я думаю: оскільки особи не підписані, спроби їх ототожнення марні.

Третій західний похід Володимир здійснив вже після хрещення, цього разу на племена білих хорватів у Прикарпатті, – Верхнє Подністров’я було остаточно включене до складу Русі.

Ну от, а кажуть, що територія цих хорватів невідома. Не до того професора звернулись!

Трохи дьогтю розлито й у цьому розділі:

Попри численні пам’ятки [пам’ятники, скульптури?] на його честь, що множаться останніми роками Україною, Святослав Ігоревич навряд чи може слугувати взірцем правителя.

Володимир вирушив на болгар, і, хоча літопис [не?] говорить про волзьких, ми напевно знаємо, що київський князь вирушив на Волгу. [А що дивного в тому, що волзькі болгари жили на Волзі? Пропущено не?]

Якщо раніше, у часи Святослава, язичницька партія спиралася на беззастережну підтримку князівської дружини, але [то?] християнство поступово поширювалося і в їх середовищі.

«Золота доба» Русі (від початку XI ст. до смерті Ярослава) (А. Плахонін)

Вражаюче виглядаючи на сучасній нам карті, насправді Русь являла собою порожній всередині контур, лише форму для майбутньої держави, яку ще тільки належало заповнити.

Припинення вбивств родичів мало катастрофічні наслідки для державної єдності Русі. Адже за родовим правом кожен з нащадків династії мав право на свою частку…

У цьому розділі також є ілюстрація – реконструкція західного фасаду Спаського собору у Чернігові. Якщо ви прочитаєте під нею підпис «Софійський собор. Київ. 11 ст. Реконструкція» – пригадайте афоризм Козьми Пруткова про слона та буйвола. Щоправда, на наступній ілюстрації Софійський собор у Новгороді підписано правильно.

Від онука Ярослава – Володимира Всеволодовича, що народився незадовго до смерті діда, нам лишився особистий щоденник.

Якщо йшлося про «Повчання», то воно було написано, здається, одним заходом у кінці життя князя. Але може бути, що за умов відсутності цензури було знайдено якийсь новий його твір, невідомий науці.

Дьоготь залишаємо на десерт:

Невідомо, як би склалося у подальшому, але Мстислав пережив своїх нащадків, і 1036 р. раптово для себе Ярослав опинився спадкоємцем його володінь. [Між виділеними словами пропущено не, що цілком змінює справу!]

… 1046 р. буквально купив собі півкоролівства в короля Мануса [Магнуса!].

… а від третього на ім’я Гуто пішла т. зв. Друга династія графів Вермандуа [Гуго!]

… саме вона завезла у Західну Європу грецьке ім’я Філій, яке після її сина носили ще п’ять французьких королів. [1, не Філій, але Филип; 2, апостол такого імені був у Ісуса Христа, то виходить, що дурні французи навіть євангелія не знали, хоча й числились християнами від короля Хлодвіга, тобто п’ять з половиною століть до Анни Ярославни.]

… або, скоріше за все, після відкриття саркофага 1964 р., вже у 2000-ні роки. [Виходить, саркофаг мало не 40 років стояв відкритим?]

Етнічні процеси та самоназви
в регіоні південної Русі (О. Моця)

З сучасної наукової точки зору, тогочасне сільське населення ще було безетнічним.

Оскільки автор не дав визначення – що він розуміє під «етносом», то не можна і сперечатись. Найчастіше О. М. ознакою етносу називає самосвідомість, і так справді більшість населення – не тільки того часу, але й нашого – є безетнічним. Чи існує такий етнос як ватники?

Взагалі розділ вийшов не дуже цікавим, переважно складається із первинного матеріалу – літописних цитат зі згадками етнонімів.

У примітці знайшов феноменальне посилання: «Тезисы о 300-летии воссоединения Украины с Россиєй (1654 – 1954 гг.). – М., 1950. – С. 5». От не знав, що тези були надруковані за 4 роки до ювілею!

Але, зрештою, археолог у нас О. П. Моця чи не археолог? – Авжеж, археолог! І якби він написав, що ця брошура була надрукована у 2 тис. н. е. – це було би археологічно коректно, і ніхто не міг би йому нічого закинути. А вказівка на кінець 2 тис. н. е. – то взагалі супер-точність! Століттям раніше чи тисячоліттям пізніше – що це значит для археолога?!

Так само і безграмотність – це визначальна риса наших докторів наук та членів-кореспондентів НАНУ. Хто вже дослужився до такого високого чину, може сміливо плювати на граматику. В російські мові немає літери «є», це хтось обдурив нашого простодушного Олександра Петровича. В якому градусі патріотизму треба перебувати, щоб переплутати «е» та «є»? Що для цього треба курити, хотів би я знати!

Ілюстрації

Ілюстрації в книзі діляться на дві частини. Перша – зображення у градаціях сірого, заверстані в текст.

Це – чисте стидобисько. Вони настільки неякісні, що по суті являють чорні плями, на яких нічого не можна розібрати. Так само неякісні, розпливчасті і заверстані у текст карти. До того ж вони мають горизонтальну компоновку, а книга – вертикальну, і карти орієнтовано поперек тексту, дивитись їх просто неможливо, хіба би хто хотів звернути собі шию. До того ж з невідомої мені причини частина карт розірвана між сусідніми сторінками (я багато карт заверстав у свої твори, але такого не вмію зробити навіть навмисно).

Деякі помилки у підписах я уже вказав вище, в тексті. Я не тямлю нічого в археологічних знахідках, до того ж їх зображення – повторюся – це просто чорні плями. Але той, хто тямить, може знайде там і більше помилок.

Друга частина – це кольорові ілюстрації в кінці книги. Те, що вони погані й розпливчасті – уже не дивує. Гірше, що ніде не вказано конкретне місце знахідки певних археологічних артефактів, а тільки «Подніпров’я», «Вінничина» і т. д. Чи всі вони походять із піратських розкопок?

Є фото, підписане «Вали городища скіфського часу на околицях Києва». Так якого ж саме? Якесь секретне городище, яке добре видно із космоса, але яке не можна назвати навіть за умов відсутності цензури.

Золота чаша підписана «південь Одещини, знайдена біля села Крижовлин». Це село якраз знаходиться на півночі Одеської області, не на півдні. Чи то автори книги не розуміють різницю між півднем та північчю, чи так сказано для заплутування ворогів?

Мініатюра з Радзивилівського літопису датована 13 ст., хоча сам кодекс скопійовано наприкінці 15 ст., і як виглядала ця мініатюра в протографі – ми не знаємо.

Надзвичайно конкретно й інформативно підписані скандинавські браслети поч. 10 ст. – «Київський скарб». Та у Києві десятки скарбів знайдено, от і шукай собі серед них!

Фото макета міста Ярослава підписано «Національний музей історії України», хоча макет виставлено у Софійському соборі.

Висновок

Не можу сказати, щоб ця книга, написана не тільки без цензури, але також без редактури, коректури та всього іншого, що належить до процесу видання книг, справила на мене велике враження.

Більше-менше вона переповідає те, що було відомо і в добу цензури, додаючи хіба що кумедні помилки набору та стилістично неможливі конструкції.

Щодо змісту – автори узяли собі за неодмінне правило все пояснювати міфічними «змінами клімату». Це – просто нездала варіація на тему старорежимного «божого провидіння» або «класової боротьби». Я розумію, що сучасна наука не має можливості перетворити ланцюжок археологічних культур на якийсь історичний процес, але так і треба відверто говорити: «ми цього не знаємо, не уміємо цього пояснити, хіба що колись у майбутньому наука зможе щось сказати». Але замість цього ми маємо у книзі тільки заклинання жерців кліматичної псевдо-релігії.

Звичайно, шкоди від цієї книги нема, але й користь могла би бути більшою, якби опрацювання було більш ретельним.

14 березня 2023 р. (так, розділ писався більше місяця!)