1846 – 1850 рр.
Микола Жарких
(1) 1848 р. Гавриїл Історико-статистичний опис
Таврійської єпархії
Архієпископ Херсонський і Таврійський Гавриїл (В. Ф. Розанов, 1781 – 1858) на відміну від багатьох своїх колег (Жериволів і Куроїдів) цікавився історією своєї єпархії. Про наш монастир він написав так:
Міста Бахчисарая, Успенська церква. Заснування цієї церкви може бути віднесене до часів появи тут християнства, до 1 – 2 – 3-го віків, коли християни, що оселились тут, від переслідування язичників змушені були ховатись «у горах, у вертепах і у яскинях земних».
Подібно до найдавніших кримських церков, які знаходяться в Інкермані, Черкес-Кермені та Тепе-Кермені, і Успенська також вирубана у горі, у вигляді видовженої печери, до котрої для входу всередину прироблено сходи. Біля церкви вирубано ряд тісних келій, імовірно чернецьких. Над входом до церкви зображено Успіння пресвятої Богородиці, мабуть в пам’ять тієї ікони, яка в 1779 р. Ігнатієм митрополитом Готським і Кафинським перенесена до новозаснованого міста Маріуполя.
Про явління, яке було тут колись, читай у «Скіфській історії» Андрія Лизлова. У притворі начертані власноручні підписи благочестивішого государя імператора, імператриці, наслідника, великих князів і княжон, які відвідали цей храм. Нині в Успенській церкві служба буває рідко, але урочисто відзначається свято в 15-й день серпня [Гавриил Хронологико-историческое описание церквей епархии Херсонской и Таврической. – Записки Одесского общества истории и древностей, 1848 г., т. 2, с. 197 – 198].
В цьому описі для нас важливі два припущення Гавриїла: 1, він припускав, що тут був монастир (але не знав про нього нічого певного); 2, він припускав, що ікона, узята до Маріуполя, зображала Успіння (насправді там була зображена Одигітрія).
Далі під 1799 роком записано:
Міста Бахчисарая соборна Миколаївська кам’яна церква. Збудована старостою цієї ж церкви, поміщиком, провінційним секретарем Стефаном Калігою, котрий, рапортуючи про це архієпископу Платону, сказав між іншим, що «він, будучи бездітним, і стараючись про загальну користь християн, що живуть між магометанами, збудував своїм старанням кам’яну церкву», і т. д. На це від преосвященого надійшла відповідь: «Цьому доброму християнину висловлюємо пастирське наше благословіння; а храм не полишить його вічно згадувати у молитвах» [там само, с. 204].
(1) 1849 р. Прохання жителів Криму
В архіві Таврійської духовної консисторії в кінці 19 ст. зберігалася справа № 720 «Про влаштування Бахчисарайського Успенського скиту і про знаменування інших священих місць на Кримському півострові церковними установами» (22.01.1849 – 11.01.1859). Ось прохання жителів Симферополя, Бахчисарая, Алушти та інших місць на ім’я херсонського і таврійського архієпископа Інокентія (Борисова). Виписуємо істотне:
[…] Нині з цих священних старожитностей облаштований і зберігається у благоліпії тільки один Георгіївський монастир – Балаклавський, грецький. Інші ж старовинні церкви, влаштовані в горах, вирубані у скелях, стоять порожніми і попораються стопами іновірних […]
Просимо ваше високопреосвященство ужити, якщо можливо, заходи до їх поступового відновлення […] Для цього нам, що живуть поблизу і бачать уповні стан справ, видається найліпшим почати цю святу справу заснуванням у Успенській, що біля Бахчисараю, скелі центрального скиту монастирського […]
Успенська скеля звертає на себе переважну увагу тому:
1, вона була останнім під владою татар місцем перебування ієрархії херсонесько-таврійської, яка продовжувалась від часів апостольських. З неї останній митрополит готський Ігнатій, як відомо, в 1786 [!] році перейшов з немалим числом греків у Маріуполь.
2, в цій скелі окрім готової церкви, не бідної на богослужбові речі, знаходяться вже й готові келії, які можуть вмістити потрібне для богослужіння число ченців.
3, до цього місця донині продовжується особлива горливість православного народу по всьому Криму, що доводиться щорічним багаточисельним припливом народу до храмового свята Успіння, котре триває не менше 8 днів.
4, від доходів з богомольців майбутній скит Успенський може мати значну допомогу для свого утримання. [Далі перелічено ще 10 святих місць].
Якщо ваше високопреосвященство знайдете цю нашу пропозицію корисною, то після повідомлення про це кримських жителів негайно з’являться люди з посильними приношеннями на цю благу справу [Архивные документы, относящиеся к истории Херсонесского монастыря. – Известия Таврической учёной архивной комиссии, 1888 г., № 5, с. 81 – 83].
Прохання не датоване. З огляду на лист Інокентія від 29.08.1849 р., процитований нижче, можна датувати його орієнтовно серпнем 1849 р. В публікації не подано підписи прохачів, тому ми не знаємо, чи стояв там першим губернатор…
(1) 1849 р. Записка Михайла Родіонова
Михайло Родіонов жив у Симферополі, був протопопом, в 1836 – 1860 роках – благочинний Кримського півострова, тобто найвищим місцевим церковним начальником (до утворення Таврійської єпархії в 1860 р.). В 1849 р. він написав записку про Успенську церкву в Бахчисараї, звідки ми дещо процитуємо:
1. Коли і ким саме видовбана і влаштована у Бахчисарайській кам’яній скелі церква на ім’я Успіння пресвятої Богородиці, історичних письмових відомостей нема ніяких. За кліровими відомостями про цю церкву пишеться, що про давність її спорудження нічого не відомо. [Далі здогади про 1 – 4 ст.]
2. Народний усний переказ, переданий старожилами, про це місце такий:
Церква, влаштована в Бахчисарайській скелі, спочатку була дуже мала, схожа більше на печеру, довжиною близько 6 і шириною близько 2 сажнів.
За 15 верст від цього місця, серед високих гір і лісистих місць, за течією річки Кача (де нині татарська деревня Шурі і православне селище Біясали) жив благочестивий князь Михаїл Бей. Він влаштував у тих місцях дві кам’яні невеликі церкви, руїни яких і нині існують.
Цей князь мав численні стада овець, і вони привільно паслися у тих лісистих місцях. Один з його пастухів, більш набожний за інших, у лісі, в дикому місці, куди рідко заходила нога людини, на неприступній голій кам’яній скелі побачив ікону Успіння божої матері, доповів про те своєму князю, і той, з великим трудом діставши ту ікону, узяв її у свій дім і поставив серед інших.
Але на другий день ікони тієї не виявилось в його домі, між тим йому донесли, що ікона знову на тому ж місці, з якого узята; повторивши такі спроби перенесення у дім до трьох разів, князь упевнився, що святій іконі не благоугодно бути в його домі. Тому він наказав розчистити ліс і розширити по можливості ту печеру, над якою віднайдена ікона, і з належним благоговінням узявши її зі скелі, вніс до печери і влаштував у ній храм во ім’я Успіння Богородиці.
Це було за 800 або більше років до нинішнього часу.
При влаштованій у такий спосіб церкві цей же власник поселив спершу мале, а потім і більше число своїх підданих, і назвав це поселення Маріянополем. В ньому налічувалось до 100 дворів православних жителів-греків.
Це місце явлення ікони було в особливому пошануванні у всіх, так що митрополит готський і кафинський Ігнатій обрав його для свого жительства і спочатку утвердив при цій же Успенській церкві митрополичу і свою кафедру.
Але в 1779 [!] році, коли російські війська шістьма полками облягли Бахчисарай і загрожували йому цілковитим знищенням. жителям Маріянополя було дано від князя Потьомкіна-Таврійського дозвіл переселитись звідси до Азовського моря на вигідніші місця.
В цей час митрополит Ігнатій з усіма жителями того поселення і сусідніми греками вийшов звідти, і взявиши з собою святу явлену ікону, заснував місто Маріуполь, на пам’ять про колишнє своє поселення і з благоговіння до їх покровительки пресвятої діви Марії; він і помер там 16 лютого 1786 р.
На скелі ж Бахчисарайській начертали на місці явлення ікони зображення божої матері на кшталт візантійського найдавнішого живопису, котре і донині існує трохи вище печери чи влаштованої у ній церкви.
В той же час, коли звідси виселялись греки, в 1779 р., прибув до Бахчисараю з Анатолії грецький священик Костянтин Спир-оглу із сином – 10-літнім Георгієм (нинішнім протоієреєм) і знайшли цей храм у цілковитому спустошенні: в ньому не було ані ікон, ані одягу, ані книг, ані начиння церковного, але стараннями греків, які прибули з ним з Анатолії й оселились в Бахчисараї, храм цей знову був приведений у належний порядок і забезпечений усім потрібним для богослужіння.
Разом з тим знята була копія з ікони Маріупольської і поставлена на місце узятої, яка і нині є. Стараннями цих же греків внутрішність церкви розширена врубуванням у скелю, і потім сином і наступником того священика Георгієм (нинішнім протоієреєм) з церковним старостою провінційним секретарем Степаном Калігою влаштовано новий контрафорс для підтримки місця вівтаря й балкона, влаштованого у прямовисній скелі; також розширено й оброблено ступені для легшого входу до храму і опоряджені по можливості келії, котрі були в запустінні й руїнах, понад те біля 3 сажнів розширена церква врубуванням у скелю. [Висновок – церква належить до 1..2 ст. н. е., і був монастир.]
3. […] До влаштування в самому Бахчисараї окремої соборної Миколаївської церкви (тобто до 1789 р.) ця скеля була єдиним храмом для всіх околиць до Севастополя і Симферополя (60 верст) і завжди звалася грецьким Успенським монастирем.
З 1800 р., після завершення соборної церкви в місті, ця Успенська єпархіальним начальством перейменована на цвинтарну, але ця назва існує тільки в самих клірових відомостях, а в устах народу – монастир.
4. Значення цього місця в народі дуже велике […] Ось про які чудеса розповідає їх свідок – нинішній старець протоієрей Спіранді:
4-1. Один благочестивий грек з Анатолії у сонному видінні покликаний був голосом, котрий повелів йому для зцілення його хворого 16-річного сина, у якого руки й ноги були скорчені, і ніякі засоби не могли вилікувати – відправитись в Бахчисарайський Успенський монастир.
З вірою і упованням на божу допомогу цей грек з усією своєю родиною прибув у Бахчисарай і з’явився в Успенському монастирі зі своїм хворим сином. На його прохання там там було здійснено служіння вечерні, утрені, літургії і молебня з акафістом і після прикладення хворого до ікони Успіння божої матері він відчув щось незвичайне у своєму тілі, однак з храму був винесений батьками у давнішому виді.
Коли ж минула година часу, після від’їзду з монастиря, хлопець, що не володів руками, раптом на очах батьків почав їх виправляти і схопив у кучера, що сидів перед ним, віжки, а потім раптом зістрибнув з воза і почав з незвичайною радістю бігати і кричати, що чудотворна ікона Успіння Богоматері вилікувала його каліцтво.
4-2. Один військовий, офіцер Анастасій Русі з міста Євпаторії, був одержимий злим духом, і привезений звідти в монастир Успенський зв’язаний по руках і ногах, і в такому вигляді був внесений до храму. Але після читання над ним молитви заклинання і після прикладення силоміць хворого до ікони Успіння Богоматері, хворий від недуга свого звільнився і розповів усім присутнім у храмі, що зцілився молитвою і предстательством божої матері.
Були і ще випадки, але старець їх не пам’ятає, і таких ніколи не записував і нікому про них не доповідав […] Приплив богомольців, не тільки кримських жителів і всієї Таврійської губернії, але навіть сусідньої Херсонської, буває щорічно до 23 серпня дуже великий. Від перед-свята до віддання свята Бахчисарай наповнюється богомольцями, яких при сприятливій погоді буває до 15 тисяч і більше.
5. Цьому місцю слід бути монастирем або принаймні скитом […] [Родионов М. Сведения о Бахчисарайской Успенской церкви, устроенной в каменной скале. – Известия Таврической учёной архивной комиссии, 1890 г., № 9, с. 62 – 67].
На мою думку, ця записка Родіонова лягла в основу наступної записки архієпископа Інокентія, котрий відкинув як непотрібні усі ці не зареєстровані й не визнані Синодом чудеса, але запозичив «резиденцію Ігнатія». Тому можна орієнтовно датувати її весною або літом 1849 року.
Основним джерелом «історичних відомостей», як бачимо, були оповідання Георгія Спіранді, котрі слід розглядати як джерело середини 19 ст. (ні в якому разі не давніше). Помилкову дату переселення – 1779 рік – рівно як і точну дату смерті Ігнатія, запозичено зі статті архієпископа Гавриїла [Гавриил А.Х.Т. Переселение греков из Крыма в Азовскую губернию и основание Готфийской и Кафийской епархий. – Записки Одесского общества истории и древностей, 1844 г., т. 1, с. 197 – 204].
Легенду про князя Михаїла процитував Ф. Хартахай [Христианство в Крыму. – “Памятная книжка Таврической губернии на 1867 г.”, Сф., 1867 г., т. 1, с. 69 – 70], своїм звичаєм не зазначивши джерела. Інші наведені Родіоновим фантазії йому не сподобались і не були використані.
М. Родіонов у своїй книзі, в свою чергу, використав легенду про Михаїла [Родионов М. Статистико-хронологическо-историческое описание Таврической епархии : общий и частный обзор. – Сф. : 1872 г., с. 227 – 228], уже з посиланням на Хартахая.
Далі легенда про Михаїла потрапила до брошури Ф. Ліванова, який вніс у неї «покращення»: Михаїл названий мангупським топархом; пастух побачив ікону на висоті 15 саженів і перед нею – «запалену свічку» [Ливанов Ф. В. Путеводитель по Крыму с исторически описанием достопримечательностей Крыма. – М.: 1875 г., разд. паг.; глава «Бахчисарайский Успенский скит в Крыму», с. 7 – 8]. Потім легенда потрапила до книги «Вторая учебная экскурсия Симферопольской гимназии в Бахчисарай» (Симферополь: 1888 г.), а вже з неї – до найсучаснішої книги Ю. Катуніна, з подальшими характерними «покращеннями»: пастух Мангушського (а не Мангупського) володіння побачив на скелі в 15 метрах (а не саженях) над землею ікону божої матері і палаючу свічку [Катунин Ю. А. Монастыри Крыма в XIX – XX веках (по материалам крымских архивов). – Симферополь: Культура народов Причерноморья, 2000 г., с. 34]. Те, що я виділив жирним – результат 150-річного переписування легенди з однієї книжки до іншої. Отак у нас «пишеться історія» – в усіх значеннях цього виразу.
(1) 1849 р. Записка архієпископа Інокентія
В губернському архіві зберігалась справа № 196, присвячена тому ж клопотанню, що й церковна справа № 720. З неї опублікована доповідна записка Інокентія на ім’я таврійського губернатора В. І. Пестеля. Записка не датована, орієнтовно – з літа 1849 р.; цитуємо фрагменти:
[… Варто відновити такі місця, які найбільш шановані в народі і потребують найменше витрат. Такими є:]
1, так звана Успенська скеля, що біля Бахчисараю. В ній вже є готова церква з усім потрібним для богослужіння, і з келіями для уміщення при ній служителів. Шлях до цієї скелі досить вирівняний і оброблений; є навіть проведений з гори фонтан живої води.
Все це було наслідком особливої поваги народу до цього місця, котрий на день храмового свята (Успіння Богоматері) у великому числі прибуває до цієї скелі на богомілля, роблячи разом з тим свого роду ярмарок, який триває до віддання свята, тобто до 23 серпня.
У таке поважання Успенська скеля прийшла в народі через те, що вона була останнім місцем перебування православного митрополита кримського під владою татар, котрий, як відомо, перейшов звідси в 1783 [!] році в Маріуполь.
За усю цю повагу Успенська скеля перша належить увазі й потребує не стільки відновлення (бо вона у досить доброму стані), а належного, сказати б, використання; тому що вона нині у завідування священнослужителів Бахчисарайської церкви, котрі не можуть відправляти там постійного богослужіння і наглядати за нею так, як то було би бажано для святого місця, вживаючи доходи не на прикрашення її, а на свої потреби. [Далі в такому ж дусі описано ще 6 святих місць].
[Кому в цих місцях жити і як їх утримувати? Не можна оселити ані біле духовенство, ані влаштувати монастирі у звичайний для Росії спосіб. Але можна влаштувати чернече життя на зразок Афона, яке неможливе в переважній частині Росії. Тому не заводити окремих монастирів, а]
влаштувати з усіх священих місць Криму одне чернече братство, осередком якого буде Успенська скеля, під іменем Успенського скиту; інші ж священі урочища з їхніми церквами і каплицями будуть вважатись його відділеннями, під назвою кіновій.
В самому головному скиту досить бути одному авві (воскресімо цю назву первісних часів християнських!) з ієромонахом, ієродияконом і 3-а послушниками. Інші священні місця носитимуть назви кіновій, кожна під начальством одного старця-ієромонаха і двох або трьох послушників. [Далі про їх заняття].
[На утримання потрібно не більше 10 000 рублів. На це підуть:]
1, приноси від богомольців і відвідувачів […] які й нині виносяться на 5 000 рублів […]
2, вклади від ревнителів благочестя […] [Архивные документы, относящиеся к истории Херсонесского монастыря. – Известия Таврической учёной архивной комиссии, 1888 г., № 5, с. 87 – 97].
Слід знати, що ця записка вперше була надрукована в 1861 р. [Иннокентий древних святых мест по горам Крымским. – Херсонские епархиальные ведомости, 1861 г., № 3, с. 177 – 190], але в публікації 1888 р. про це не згадано.
(1) 1849 – 1850 рр. Листи архієпископа Інокентія
Деякі подробиці справи відкриття Успенського скита містять лист Інокентія, процитовані в статті Н. М. Востокова [Востоков Н. М. Иннокентий – архиепископ Херсонский и Таврический. – Русская старина, 1879 г., т. 24, № 4]:
Кримський Афон наш не залишається під спудом. Уже десь тиждень, як я отримав прохання від усього, можна сказати, Криму про відновлення святих місць [наведене вище]. І тут [в Одесі] співчуття до цієї справи повне. Залишається переговорити з князем [Воронцовим], якого і чекаємо тут, і потім приступимо до діла, для якого вже з’являються жертводавці. За матеріальними засобами справа не стане; головна складність буде в тому, аби знайти людей, здатних до пустинного життя […] Після візиту до князя думаю побувати в Криму, щоб краще оглянути місця, запропоновані для відновлення. Це займе весь вересень (лист від 29 серпня 1849 р., , 682).
Коли князь-намісник був тут, я мав зручність переговорити з ним про все, потрібне для місцевого краю. Він висловив цілковиту згоду на все йому запропоноване і обіцяв повну підтримку. Між іншим, йому добре сподобався мій прожект кримський [наведена вище записка], який, разом з цим і надсилається вам [до Петербурга] на келійну ревізію. Формальну справу про це заведемо, якщо дасть Господь, уже в Петербурзі (лист від 29 вересня 1849 р., ).
Далі Інокентій поїхав до Петербурга і повернувся до Одеси в червні 1850 р.
Кримські справи наші йдуть, слава Богу, успішно. Господь сам послав нам отця архімандрита Полікарпа. Він живе досі у кам’яній холодній скелі, змагається сам, заохочує інших і влаштовує огорожу місця, що було найпершою потребою. З’являються і благодійники, так що на наступне літо сподіваємось влаштувати доволі приюту не тільки для мешканців (вони тепер зимують як лиси у кам’яних яскинях), але і для відвідувачів (лист від 18.12.1850 р., ).
Останній раз Інокентій відвідав Успенський скит 25 квітня 1857 р., за місяць до смерті [с. 686].
(1) 1850 р. Царський указ
Зі справи № 720 опубліковано також указ імператора Миколи 1-го для Синоду, підписаний 4 травня 1850 р. Він виданий на підставі рішення Синоду з 11.04.1850 р. та доповіді обер-прокурора Синода графа М. О. Протасова царю 19.04.1850 р. Там схвалено клопотання архієпископа Інокентія і вирішено:
1. Успенська скеля біля Бахчисараю – тут лишилась з давнього часу вирубана у кам’яній горі церква з написаною іконою Божої матері і тут же в часи татарської влади була кафедральна церква православного митрополита [далі названо ще 4 святині].
Ваше преосвященство [Інокентій], пояснюючи, що на цих місцях, частково через їхню неприступність, взагалі ж через малу населеність незручно розмістити біле парафіяльне духовенство, – вважаєте зі свого боку за краще влаштувати там небагаточисельні чернечі пустинножительства, на наступних підставах:
1, спочатку заснувати скит на Успенській скелі, з найменуванням його Успенським, інші ж засновувати поступово, по мірі того, як будуть знаходитись засоби.
2, образ життя в цих скитах ввести спільножительний за прикладом пустинножительства Афонської гори, склавши для цього особливий, пристосований до місцевості статут.
3, в Успенському скиту, як головному місці пустинножительства, учинити настоятеля, надавши йому титул ігумена або архімандрита, на розсуд; для інших, які пропонується іменувати кіновіями, учинити начальниками старших з ченців, з підпорядкуванням їх першому для більшого благоустрою.
4, число ченців обмежити: в Успенському скиту, окрім настоятеля, сімома, а в інших – одним ієромонахом і двома або трьома послушниками в кожному.
5, скиту й кіновіям утримуватись своїми трудами і приносами богомольців, без жодних витрат з казни. [Всі ці пропозиції Синод схвалив].
Про височайший дозвіл на влаштування скитського пустинножительства на Успенській скелі біля Бахчисараю і в чотирьох інших місцях повідомити указом ваше преосвященство для належного виконання [Архивные документы, относящиеся к истории Херсонесского монастыря. – Известия Таврической учёной архивной комиссии, 1888 г., № 5, с. 83 – 86].
У цій справі упродовж 10 років накопичилось, мабуть, і ще щось цікаве про наш монастир, але історики, як відомо, починають займатись історією лише при наближенні якогось ювілею і то з наказу вищого начальства. Процитовані документи опубліковані з нагоди 900-ліття хрещення Русі, і наступної публікації можна очікувати на 1900-ліття, в 2888-у році.
(1) 1850 р. Діонісій Опис відкриття скита
Діонісій був настоятелем скита в 1864 – 1869, 1877 – 1882 роках. Він надрукував брошуру «Панагія, або Бахчисарайський Успенський в Криму скит». [Слід знати, що слово панагія у мові кримських греків означає церква – і нічого більше. Див. Серафимов С. Крымские христиане (греки) на северных берегах Азовского моря. – Херсонские епархиальные ведомости, прибавления, 1862 г., № 5, ].
Ця брошура виходила кількома виданнями (1870, 1880, 1908 та інші роки), і я поки що не мав змоги їх переглянути і порівняти. Але я хочу навести у викладі опис відкриття скиту, процитований Ф. Хартахаєм, бо він містить дещо цікаве. Хартахай назвав Діонісія «теперішнім настоятелем», що відповідає часу першої каденції. Оскільки перше з відомих видань брошури вийшло в 1870 р., можна думати, що Хартахай скористався нею ще в рукописі.
Інокентій прибув до Симферополя 6.08.1850 р. Він відвідав цілюще джерело св. Кузьми і Дем’яна на вершині Альми, джерело св. анастасії на р. кача, руїни Інкермана і Херсонеса. 12 серпня від повернувся до джерела св. Анастасії, де 13 серпня освятив Страсної Богоматері у тамтешній малій церковці. Далі він пішки перейшов через гору в Успенський скит (там віддаль 5 верст, а йшов він 6 годин!).
14 серпня приїхав до Бахчисарая грецький митрополит Агафангел як представник Афона. Через тісноту церкви всенощну відправили на площадці перед скелею, так що присутні могли все чути і бачити.
15 серпня в Бахчисарайському соборі місцевий протоієрей Спіранді відслужив ранню обідню (він разом зі своїм батьком був на Успенській скелі ще за ханів, і після виходу в 1770 [!] році греків понад 60 років був тут єдиним служителем). Далі хресний хід вирушив до скелі. Він ніс ікону Успіння – подарунок від Києво-Печерської лаври. Літургію в печерній церкві правив Агафангел.
Далі всі зібралися внизу на підвищенні, яке слугувало цвинтарем, і там відправили чин заснування нової обителі і утвердили дерев’яний хрест з написом про подію. Інокентій виголосив слово (воно, мабуть, скоро буде надруковано). Під час трапези в келії, де перебували святителі, не могло уміститись більше 5 чоловік, і у двох інших кімнатах для братії – не більше 10. Ввечері 15 серпня Інокентій поїхав до Симферополя.
Братія скиту налічує не більше 7 чоловік, більше вміститись не може, тому що є тільки три малі келії, а взимку можна жити (і то з бідою) тільки у двох.
Настоятелем став архімандрит Полікарп (нині єпископ Орловський). Він 7 років провів в Афінах, бував на Афоні [Хартахай Ф. Христианство в Крыму. – “Памятная книжка Таврической губернии на 1867 г.”, Сф., 1867 г., т. 1, с. 121 – 127].
Послужний список цього (Радкевича, 1798 – 1867) говорить, що архімандритом він став у 1829 р., далі 8 березня 1850 р. – настоятель Ніжинського Назарет-Богородицького монастиря, 15 листопада 1850 р. – настоятель Бахчисарайського Успенського скиту, 2 жовтня 1852 р. – настоятель Балаклавського Георгіївського монастиря (тобто довго на одному місці він не затримувався). В 1858 р. став єпископом Орловським, і текст Діонісія, як і Хартахая, був складений до його смерті (22.08.1867 р.).
Є відомості, що лист із описом відкриття скиту було надруковано в газеті «Одесский вестник» [1850 г., № 70, 73, 74], але я його не бачив.
(1) 1850 р. Слово архієпископа Інокентія
Інокентій (Борисов, 1800 – 1857) – російський церковний діяч і письменник. Остання його посада – архієпископ Херсонський і Таврійський (1848 – 1857). На цій посаді, як ми вже бачили, він доклад багато зусиль для відкриття Успенського скиту, і ось його слово при урочистому відкритті:
Где мы и что делаем? Пред нами скала с ее допотопною, может быть, вершиною; за нами утёсы с их неприступною высотою; вокруг нас дебри и пустыни. И вот в сию-то пустыню, к этой-то скале и утёсам стеклось столько людей и посетителей!
Что привлекло вас, братие? Привлекли, очевидно, не земные побуждения и выгоды: что для них в этой пустыне? – Не чувства плоти и крови: какая для них пища в этих голых камнях? А живая вера в господа и спасителя нашего, коего пречестное и великолепное имя славится на месте сём; привлекла живая любовь пречистой матери его, которая в дивной иконе своей от лет древних избрала гору сию в жилище себе. От имени убо господа нашего и пречистой матери его благословляем вас, братие, за вашу веру и усердие, которые вы не теперь только явили, а являли каждый год и прежде, являли тогда, когда святое место сие было оставлено едва не всеми.
Вопреки всех превратностей времени и обстоятельств, вы продолжали веровать и любить святую гору сию; и вот господь услышал желание ваше: любимое вами место восстановляется в древнем его святом чине и благолепии.
Отныне не во дни только настоящие, как бывало прежде, а в продолжение целого годы вы, посещая место сие, будете находить в нём не только молитву и богослужение, но и образ жития иноческого по чину святой горы Афонской.
Кто из вас не слыхал об этой дивной горе, где тысячи добрых иноков и смиренных отшельников день и ночь воссылают ко господу тёплые молитвы о мире всего мира? И вот отныне в пределах собственного Отечества, среди нишах гор мы будем иметь утешение зреть подобие древнего Афона!
О, какое величественное и славное будущее предстоит горам нашим! Мне кажется, я вижу уже исполнение того, чему полагается теперь только единое начало! Вижу, как святой Владимир паки посещает своим духом тот храм, в коем он принял крещение и веру не для себя токмо, а для всей России! Вижу, как святой Стефан Сурожский обретает место для своей памяти среди тех долин, кои напоял он струями здравого учения во дни зловерия иконоборческого; как семь святителей и священномучеников херсонских, теперь едва не забытые паки, во храмах во имя их, связуются духом с прежнею их паствою и начинают поучать её житием своим; как первосвятители римский Климент и Мартин приходят на место своего заточения и трудов и находят его не в запустении, как теперь, а в лепоте богослужение и чине церковном; как наконец имя первозванного ученика и апостола, который впервые огласил горы наши, а потом и всю Россию именем Христовым, нарекается с честью в храмах наших!
Благословен господь, тако возблаговоливший о месте сем и о горах наших! Отныне нам предлежит возращать среди себя не чувственный только виноград, а и духовный, от той божественной и животворящей лозы, о коей сказано: Аз есмь лоза, вы же рождие.
Благодарение монарху благочестивому, который не презрел нашего моления, повелел восстать из развалин тому, что целые века лежало в запустении! Принесём убо, братие мои, совокупно усердные молитвы ко господу, да благие чаяния наши приидут во исполнение, да труды наши не останутся вотще. Ибо аще не господь созиждет здесь дом во славу пресвятого имени своего, всуе будем трудиться мы – зиждущие.
Мати божия, избравшая себе в жилище святую гору Афонскую, благослови осенить вседержавным покровом своим и наши горы и прими их в твоё матернее попечение!
Святители и священномученики, подвижники и исповедники, вы, коих слезами и кровью орошена и освящена земля наша, приидите на помощь нашей немощи, да крест Христов, за который вы полагали души свои, восприимет в странах сих паки и высоту и древнюю лепоту свою! Аминь. [Сочинения Иннокентия, архиепископа херсонского и таврического. – Спб.: М. О. Вольф, 1872 г., т. 2, с. 352 – 354].
Тут текст друковано з рукопису, мабуть перед тим він не друкувався. Є багато інших видань творів Інокентія, де також мабуть треба дивитись 2-й том. Також передруковано: Таврические епархиальные ведомости. Отдел неофициальный, 1900 г., № 16, с. 1135 – 1138.
Ми бачимо, що слово складене досить зручно, і якщо бюрократія здатна творити чудеса, то хіба що такими словами. Ми бачимо у слові легенький натяк на легенду про явлення ікони на Бахчисарайській скелі, але сильніший акцент зроблено на Афоні: благодать явлення богородиці там має поширитись аж сюди. Тобто сам Інокентій мало мав віри у місцеві чудеса, і так воно в подальшому і вийшло, що пропагандою місцевих легенд монастир не займався.
(1) 1850 р. Чарльз Скот Подорож до Криму
Англійський мандрівник Чарльз Скот в 1850 році проїхав по Російській імперії і відвідав наш монастир:
Starting from the palace we walked through the long narrow street of Bacthi-Serai, until we reached the contracted gorge of precipices which appears to form a huge entrance-gate to the town.
Here, again, great numbers of those excavated caverns present themselves, not as deserted sepulchres, but as living abodes; and it is questionable, whether the feelings aroused by seeing them thus occupied, were not more painful than the impressions produced by all their silent desolation; yet they formed fitting homes for their gipsy possessors, whose naked offspring could be seen perched on positions which made one tremble to behold.
They looked, as they entered and issued from their black abodes, sometimes lighted in the rear by the red blaze of the tinker's fire, more like young imps from another world, than specimens of the human form divine. Nor did the appearance of their sires tend to lessen the illusion; for had they been dipped in the foul stream of Acheron, they could not have resembled more the demons of the lower regions, save in this respect, that the latter are lodged in the deep, deep caverns of perdition, while the former find quarters in caves, suspended high amidst the clouds. Strange was such a scene, a scene nowhere found but at Bacthi-Serai.
We now turned an angle of the ravine, on each side of which the rocky crypts still continued, but here were vacant; and at last we came opposite and ascended to the Russian monastery of the "Assumption," cut also high up in the bosom of the cliff.
Here eight monks live; but beyond the position and the nature of the dwelling, there is nothing worthy of remark. The flimsy finery of the images in the chapel but ill accorded with the solid rock on which they hung.
This monastery has a certain reputation; and thousands of pilgrims annually resort to it, on particular festivals, who find their resting-places on the roads, or in the neighbouring empty caverns [Scott C.H. The Baltic, the Black sea and the Crimea: comprising travels in Russia, a vouage down the Volga to Astrakhan, and a tour through Crim tartary. – London: R. Bentley, 1855, ].
Починаючи від палацу, ми йшли довгою вузькою вулицею Бахчисарая, аж поки не дійшли до звуження між урвищами, що являє велетенську вхідну браму міста.
Тут знову є велика кількість отих викопаних печер, але це не порожні гробниці, а житлові приміщення. І це ще питання – які почуття виникають, коли бачиш їх зайнятими – чи не більше болюче враження, ніж бачити їх у мовчазному запустінні. Однак вони – відповідні приміщення для циган, що ними володіють, і їх голих дітей можна було бачити звисаючими так, що аж страшно було дивитись.
Ми бачили, вони входили й виходили зі своїх чорних приміщень, інколи освітлені ззаду червоним полум’ям у бляхарських [горнах], більше нагадуючи молодих чортенят з того світу, аніж божественні людські форми. І навіть поява їх старших людей не зменшила це враження; навіть якби вони занурились у брудний потік Ахерона, вони б не могли краще нагадувати демонів з підземного царства – з тією відмінністю, що останні перебувають у глибоких-преглибоких печерах ада, тоді як перші знаходять помешкання у печерах, піднесених високо серед хмар. Дивна сцена, яку не знайти ніде окрім Бахчисарая.
Ми повернули за ріг ущелини, на кожному боці якої скельні печери продовжувались, але були порожніми. Нарешті ми перейшли на другий бік і піднялися до російського монастиря Успіння, вирубаного високо в надрах гори.
Тут живуть вісім ченців; але окрім положення та характеру житла тут нема нічого вартого згадки. Крихка краса зображень у каплиці погано узгоджується із масивною скелею, на якій вони висять.
Цей монастир має певну славу, і тисячі прочан щорічно прибувають до нього, на певні свята, знаходячи собі місце відпочинку на дорозі або у сусідніх порожніх печерах.
І ця звістка нікого з «істориків» монастиря не зацікавила.