«Пам’ятки» чи «об’єкти культурної спадщини»?
Микола Жарких
Не буду починати ab ovo і розглядати всю історію поглядів на те, що вважалось «пам’ятками». Почну із закону СРСР 1976 р., який стосувався «пам’яток історії і культури». Натомість конвенція ЮНЕСКО, як ми бачили, стосувалась «спадщини» (heritage). В 2000 році в України прийнято закон «Про охорону культурної спадщини», у назві якого бачимо бажання наблизити термінологію до прийнятої в ЮНЕСКО. Чи це на добре?
На мою думку, «культурна спадщина» – поняття незмірно ширше за «пам’ятки» (з будь-якими додатковими визначеннями чи без них). «Кобзар» Тараса Шевченка – це спадщина чи не спадщина? І якщо це спадщина, то яка саме? Може культурна – чи не культурна? А дума про Самійла Кішку? А обряд веснянок? А опера Станіслава Людкевича «Бар-Кохба», яка ніколи не виставлялась в театрі? А лібретто Богдана-Ігоря Антонича «Довбуш» для опери, яку так ніхто і ніколи не написав? Ну, і так далі.
Пшениця, яку вирощують в України, в дикому вигляді у нас не зустрічається. Дика пшениця була тільки в Палестині, і там з неї зусиллями людей неоліту вироблено культурні сорти. Так пшениця – це спадщина чи ні? Культурна чи ні?
Залізниці в Україні почав ще граф Бобринський будувати (недаремно ж на його честь залізничну станцію в Смілі назвали «станцією ім. Т. Шевченка»). І ми цими залізницями досі їздимо. Спадщина? Культурна? Знову скажу: і так далі, бо сфери людської діяльності, в яких ми користуємось здобутками попередніх поколінь, можна перераховувати дуже довго, і все одно не вичерпати.
І якщо щось із того безкінечного переліку варто охороняти, то форми і способи цієї охорони будуть зовсім різними. Те, що надається до охорони нашої літературної спадщини – не надається до архітектурної спадщини.
Так що конкретизація у цій справі не завадила би. Разом з тим є об’єкти, які не можна підтягнути під визначення «культурної спадщини» жодною мірою. Биківня, Бабин Яр, Освенцім / Аушвіц – який вони мають стосунок до культури? А пам’ятати про них треба. Пам’ятка історії (війни) – так, культури – ні.
Багатотомовий звід, який бере свій початок від брежневського «Свода памятников истории и культуры СССР по Украинской ССР», і досі зветься «Звід пам’яток історії та культури України» – і така назва, мені здається, краще відбиває специфіку того, про що там пишеться.
Але закон є закон. З точки зору охоронної бюрократії, в Україні є «об’єкти культурної спадщини» і «пам’ятки». Ця класифікація дуже нагадує відповідь незабутнього Митрофанушки Простакова на запитання: «Двері – то яка частина мови?» Відповідь, нагадаю, була така: «Так дивлячись які двері. Ті, що до кімнати ведуть і до місця свого прикладені – ті прикметник (прилагательное); а ті, що у коридорі до стіни притулені – ті поки що іменник (существительное)».
За бюрократичною процедурою «об’єкт культурної спадщини» – це «поки що іменник»; і от коли йому надають охоронний номер – він стає прикметником, «пам’яткою». Пам’ятка – це охоронний номер, а охоронний номер – це пам’ятка.
При такій системі за номером може не стояти нічого матеріального, ніякого реального сліду. Менше з тим, такі «пам’ятки» живуть своїм паперовим життям (ну, точніше сказати – існують тільки на енерго-незалежних носіях інформації). Навіть у столичному місті Києві ми маємо таку «пам’ятку національного значення» як «Культурний шар села Угорського (урочище Аскольдова могила)». Анекдот скінчився, можна сміятись.
Ах, ви не розумієте, що тут смішного? Спробую пояснити.
Перш за все, слід знати, що поняття «Аскольдова могила» вперше з’явилась в «Синопсисі» (К.: 1674 р.) і далі поширилось завдяки популярності цієї книги. Там же було вказано її місце – на території Пустинно-Микільського монастиря, який на той час ще не мав ділянки на сучасній площі Слави, а знаходився на нижній терасі (якраз там, де сучасна «Аскольдова могила») [Толочко О. Замітки з історичної топографії домонгольського Києва. 3. Чи знаємо ми, де знаходилася Аскольдова могила? – Київська старовина, 2000 р., № 5, с. 144 – 157; Федорова Л.Д., Вортман Д.Я. Аскольдова могила у Києві. – Енциклопедія історії України (2020 р.)].
Оскільки в літописі під 882 роком згадано, що убитого Аскольда поховали на Угорському, то природно в тому ж «Синопсисі» сказано, що Угорське – це власне місце Пустинно-Микільського монастиря. При цьому слід знати, що літописець, який писав «Повість временних літ» на початку 12 ст., не міг нічого знати про події, які відбулися 220 з гаком років тому (ну, дату 882 рік він сам і вигадав). Сучасні дослідники слушно відкидають рівність «Аскольдова могила» = «Угорське» = «Пустинно-Микільський монастир» і запропонували ряд інших варіантів розміщення Угорського [Козюба В. Про локалізацію Угорського урочища і Угорської брами у давньому Києві. – Історико-географічні дослідження в Україні, 2005 р., т. 8, с. 179 – 194] – на мою думку, непереконливих.
Простою мовою, одне невідоме (Аскольдова могила) пояснюється через друге, так само невідоме (Угорське).
Третьою проблемою є «літописне село». От власне в літописі ніякого села немає, як немає й пояснень – чим було оте Угорське. Дослідники припускають, що це було урочище – і тільки. Повторю: це – тільки припущення.
Нарешті, культурний шар. Який ік бісу може бути культурний шар в урочищі, яке знаходилось «десь там у Києві»? Навіть якщо ми повіримо «Синопсису» – так на території монастирів культурного шару не буває. Коли Микільський монастир наприкінці 17 ст. перенесли на вигідніше місце на плато, тераса стала цвинтарем, на якому культурного шару так само бути не може. Далі за совітів (1934 – 1940 рр.) цвинтар знесли і розпланували парк. Може бути, що там відклалися рештки розбитих надгробків.
Але ж власне «культурний шар» є предметом охорони! А це – матеріальний об’єкт, який перш за все повинен мати якусь товщину. Окрім того, він повинен мати якусь площу із границями, і ці границі (де культурний шар уже не простежується) треба позначити на якомусь плані, аби знати – де починається і закінчується оця пам’ятка. А хто й коли робив оті шурфи, щоб подивитись товщину культурного шару? Хто й коли шукав границі цього шару?
Ну, тепер уже точно – можна сміятись.
Але можна і плакати, оскільки оце невловиме Угорське – це тільки одна з «мертвих душ» нашого переліку пам’яток національного значення. А можна і радіти, оскільки ця «пам’ятка» їсти не просить, отже, і клопоту чиновникам від охорони пам’яток не завдає. Знов закон Паркінсона, моряки, кораблі й адміралтейство.
Таким чином містичне перетворення «об’єкту культурної спадщини» на «пам’ятку» шляхом надання охоронного номеру мало стосується самих пам’яток. І знову запитую – хто і як охороняє такий об’єкт культурної спадщини, як «Кобзар» Тараса Шевченка, котрий є національною святинею, важливішою за Аскольдову могилу?
