Виключна роль Росії в історії

Микола Жарких

Націоналізмом в СРСР, як відомо, називається будь-який найменший сумнів щодо провідної, визначної і керівної ролі російського начальства. Автори нашої книги, щоб їх не звинувачували у північнокавказькому націоналізмі (якщо є північнокавказьке суспільство, про яке ми читали вище, то мусить бути і північнокавказький народ – принаймні як нова історична спільність людей), прямо пишуть: “Але найсуттєвішою подією етнічної історії 16 – 17 ст. було переселення російського населення на північно-східний Кавказ” [2, с. 279]. І це не формальна декларація, а стрижень усієї книги.

Щоб далеко не ходити, відкриємо зміст книги і підрахуємо, який етнонім скільки разів зустрічається: росіяни – 48 разів, Дагестан – 20, Іран – 12, Туреччина – 11, Кабарда – 9, Чечня – 8, Кримське ханство – 7, Адигея – 6, решта народів зустрічається 4 рази і менше. Чи треба ще доводити, що книга присвячена не так історії Північного Кавказу, як історії зв’язків Росії з Північним Кавказом? Чи треба дивуватись твердженням, що “російський народ, як відомо, ніс весь тягар боротьби з татаро-монголами” [2, с. 272]; “самовіддана боротьба російського народу за своє національне визволення, по суті, перетворювалася у боротьбу за визволення всіх народів, що знемагали під гнітом татаро-монголів” [2, с. 273]. (Якщо говорити про Золоту Орду, то з нею воювали не тільки росіяни, але й Україна (самостійно і в складі Литовської держави), Польща, Угорщина, держава Хулагідів в Ірані, а вирішальною для долі Золотої Орди стала війна з Тимуром).

Виключна роль Росії у книзі особливо підкреслена тим, що зв’язки північного Кавказу з Іраном або Туреччиною систематично не викладаються (їм присвячено окремі параграфи), а відносини Криму з північним Кавказом зовсім випали з кола самостійних сюжетів (їм навіть параграфу не присвячено, а окремі епізоди згадуються принагідно). З історії Росії запозичена й періодизація книги, дуже невдала для викладу історії народів північного Кавказу (виділено періоди 3 – 6 ст.; 7 – 9 ст.; 10 – початку 13 ст.; 13 – 15 ст.; 16 – 17 ст.; 1 половина 18 ст.; 2 половина 18 ст.). Приміром, найважливіша подія історії цього регіону – Хозарський каганат – розрізана періодизацією на два шматки (бо 10 ст. – це все ж фінальний етап історії каганату). Самі періоди – дуже дрібні як на відому кількість фактичного матеріалу; тому в кожному розділі нова група авторів починає знову писати, що “було землеробство”, “було тваринництво”, “була торгівля”, тому що вони не знають, як про це написали автори сусідніх розділів. Але читати по п’ять разів, що “було землеробство” і не подибувати при цьому жодних конкретних відомостей про особливості того ж землеробства у той чи той період (бо вони ще не досліджені) досить нудно.

Але тема експансії Росії на північному Кавказі сама по собі варта уваги – хоча б для того, щоб визначити методи і прийоми колоніальної політики Росії. Звичайно, марно сподіватись, що це буде зроблено під редакцією чотирнадцяти радянських істориків (я навіть риторичного запитання не задаю), але це можна простежити на основі фактичних даних.

Перша особливість політичної ситуації на північному Кавказі в 2 половині 16 – 18 ст. полягає в тому, що цей регіон був периферією інтересів і сфер впливу трьох великих держав – Ірану, Туреччини і Росії. Основний театр війни Ірану з Туреччиною лежав південніше, у Закавказзі, а війни Росії з Туреччиною розгорталися в основному на захід від Дніпра. Дуже рідко тут зосереджувалися основні сили цих держав, очолювані відповідними царями. Для жодної з цих держав політичний вплив на північному Кавказі не був самодостатнім пріоритетом, а лише наслідком подій, що відбувалися на вирішальних ділянках відносин. Тому ми на протязі цих двох з половиною століть спостерігаємо коливання політичної ситуації з більш-менш сталою амплітудою, що відбилося у коливанні південного кордону Російської імперії. Але тенденція цих коливань – просування кордону на південь.

Найважливішим елементом політики Росії було будівництво фортець. Одразу після захоплення Астрахані (1557 р.) московський уряд викидає десант далеко на південь, на р. Терек, заснувавши там Сунженський острог. Після цього на півтора століття базою російського впливу стає місто Терки; в 1723 р. результати перського походу Петра 1 закріплюються будівництвом фортеці Святого Хреста [2, с. 415]. В 1735 р. ця фортеця була зліквідована, замість неї на березі Тереку заснована фортеця Кізляр [2, с. 418]. У 1763 р. заснована фортеця у Моздоку [2, с. 437], а в 1784 р., заснувавши фортецю Владикавказ (сучасне м. Орджонікідзе), російський уряд взяв під контроль Дар’яльський прохід.

Зносини з народами північного Кавказу здійснювалися через військових адміністраторів цих фортець (воєвод). У книзі старанно простежуються випадки дружнього листування різних кавказьких державців з російськими царями, і в кожному разі дата найстарішого з виявлених листів оголошується датою “добровільного приєднання такого-то народу до Росії”. Самі кавказці дивилися на ці листи далеко простіше (вдарю чолом царю – а може, він мене пожалує чимось…), ніж сучасні історики. Але в Москві на папери завжди дивилися як на серйозну силу:

Цар Федір Іванович у грамоті до султана Мурада 3-го 6 липня 1594 р. писав, що кабардинські землі, гірські черкаси, шамхали є холопами російських царів. [2, с. 319]

Простодушний Федір Іванович не передбачав, що колись може наступити перебудова і так прямо і різав: той, хто раз надіслав листа у Москву – той вже холоп російських царів…

Щоб зміцнити підданство, закріплене тільки усною клятвою і листом до царя, російська воєводи брали у тубільних державців родичів (синів) в аманати. Про аманатів як форму політичних зв’язків майже зовсім не згадують автори книги (у Терках згадуються аманатні хати [2, с. 331]), що далеко не відповідає їх реальній ролі у політиці. Аманат – татарське слово, що приблизно перекладається як “заложник”. Але це не були заложники у розумінні нашого революційного століття (тобто люди, заарештовані для того, щоб було кого розстріляти під час напливу революційного почуття на начальника місцевої ЧК), а скоріше почесні гості, які жили на державне жалування і користувалися практично необмеженою свободою. Їх тримали не стільки для того, щоб залякувати державців перспективою страти аманатів (як це малюється нам при слові “заложник”), – насправді жодного випадку такої страти, здається, не було, – як для того, щоб мати від рукою готового провідника російського впливу, яким можна було б замінити старого державця, якщо цей останній відступиться від Росії. Так чи інакше, а про аманатів в книзі мовчать.

Наступною формою політичного впливу Росії була служба князів (здебільшого кабардинських) у російському війську і відповідне жалування за це: кн. Салнук Темрюкович служив у 1558 р. у Москві, був охрещений і наблизився до Івана 4 (чи не під час опричнини?) [2, с. 334]. Кн. Яків Куденетович Черкаський “вважається одним з найвизначніших полководців царювання Олексія Михайловича” [2, с. 338]. Звісно, що рід, який мав заслуженого представника у Москві, підносив свій авторитет серед сусідів.

Часто ці князі ставали на службу зі своїми загонами: в 1559 р. загін кабардинців на чолі з кн. Сибоком ходив під Ригу [2, с. 334], в 1678 р. під Чигирином бився з турками загін кн. Каспулата Муцаловича Черкаського [2, с. 354].

Внаслідок таких зносин у російського уряду виникало бажання втручатися у внутрішнє життя народів північного Кавказу, впливаючи на розподіл влади:

В 1616 р. Куденек з Айдаровичів одержав у Москві жалувану грамоту, що затверджувала його у званні старшого князя. Російський уряд і надалі намагався утримати старшинство за князями Айдаровичами, вважаючи їх за людей, що послідовно тримаються з часів Темрюка [сер. 16 ст. – М.Ж.] російської орієнтації. В 1624 р. Куденек після смерті його брата Пшимаха, а в 1631 р. Айдарович Нарчов Єзбузлуков домагалися звання старшого князя. Але ані той, ані другий не були визнані старшим князем у Кабарді. Після того як царська грамота не допомогла Нарчову отримати визнання у Кабарді, російський уряд покинув впливати на зміну старших князів і підтримувати зазіхання Айдаровичів на це звання. [2, с. 337]

Такими чином, спроби здійснювати свій вплив через запроданців з-поміж місцевих владців не завжди давали свої плоди, і в такому разі цих запроданців кидали напризволяще (що, прецінь, не служило наукою іншим запроданцям).

При слушній нагоді замість використання ненадійних запроданців московські воєводи просто захоплювали окремі володіння:

В 1594 р. територія Тюменського володіння ввійшла до складу Росії, і з цього часу князівство припинило самостійне існування. [2, с. 295]

Єдина причина була в тому, що це князівство дуже зручно лежало у дельті Тереку і було найближчим до м. Терків. З іншими, більш віддаленими володіннями було складніше: для їх захоплення збройною рукою не вистачало сил. Тому можливість експансії наявними невеликими силами визначалася політичною кон’юнктурню, перш за все наявністю на якійсь території партії, прихильної до Росії, яка б вдавалася до останньої по допомогу:

Російські власті на прохання кабардинських володарів збудували на р. Терек, біля впадіння в нього р. Сунжи, фортецю з постійним гарнізоном і артилерією. [2, с. 317]

В 1568 р. на прохання синів кабардинського князя Темрюка воєвода Івана Грозного І.С.Черемисинов вийшов з Астрахані на суднах у море, висадив десант біля м. Тарки і змусив шамхала відступити в гори. Та оскільки Росія не ставила за мету захоплення Тарків, війська незабаром повернулися до Астрахані. [2, с. 340]

Отримавши підтримку кабардинського князя Янсоха і кахетинського царя Олександра, російське командування на Кавказі поставило в усті р. Койсу-Сулак острог, а потім зайняло і Тарки. [2, с. 341]

Частіше за все по допомогу Росії вдавалися князі, що потерпіли від своїх сородичів, або ті, хто збирався зміцнитися за рахунок цих-таки сородичів:

Загальновідомо, що в середині 18 ст. на північному Кавказі дуже часто спалахували усобиці. Причому кожна з сторін зверталася до Росії за допомогою і підтримкою. Але вартувало кавказькому командуванню підтримати одне угрупувания, як друге починало шукати підтримки у Порти і Ирана. [2, с. 437]

На північно-східному Кавказі не стишувалися феодальні усобиці. При цьому кожна з сторін в листах до російських властей на Кавказі звинувачувала противника у зраді Росії. В цьому потоці взаємних звинувачень не так вже легко було розібратись і визначити справжнього винуватця усобиці. Причому підтримка російською владою однієї сторони одразу ж ставила в опозицію до кавказького командування іншу сторону. [2, с. 446]

Не дивлячись на те, що практичний досвід інтриг і загравань з князями, які не могли утвердитися самі, показував, що підкорити край у такий спосіб неможливо, походи російських відділів на підтримку одного з князів проти других не припинялись. Маючи сучасну вогнепальну зброю, ці відділи могли завдати значних втрат ворогові, але не в змозі були забезпечити тривку політичну владу:

Султану і кримському хану вдалося організувати в Кабарді виступи феодалів проти Темрюка і його прибічників. Стурбований цим Темрюк звернувся по допомогу до Москви. Російський уряд відправив у Кабарду в 1562 – 1563 рр. війська на чолі з воєводою Плещеєвим, а в 1565 – 1566 рр. – з воєводами Дашковим і Ржевським. [2, с. 334]

В 1616 р. Шолох з допомогою Великої Ногайської орди розбив загін Казия; сам Казий загинув, його “кабаки” розорені. Поразка і загибель Казия Пшеапшокова викликала зворотній похід феодалів з його угрупування […] Їх підтримали і російські ратні люди з Терської фортеці. Це угрупування завдало сильного удару Шолоховій Кабарді. [2, с. 337]

Окремі епізоди військових сутичок, продиктовані складною місцевою політичною обстановкою і постійними усобицями місцевих феодальних верхів (наприклад, “пошук” терських стрільців і козаків в 1616 р. проти Султан-Махмуда, що сховався у Окоцьких “кабаках”; похід терських ратних людей у гори Чечні в 1618 р. на прохання “Нуцала-князя і брата його Сулемена-мурзи”) не змінюють загальної картини мирних і дружніх в цілому російсько-чечено-інгуських відносин. [2, с. 349]

В кінці кінців, коли ніякі інтриги не допомагали, російський уряд не зупинявся перед збройним придушенням виступів тих, хто вже давно “добровільно приєднався” до Росії:

У липні 1769 р. генерал Медем в урочищі Ешкакон переміг кабардинських феодалів, які ухилялися від підданства Росії. Після цього кабардинці знову присягнули на вірність Росії. [2, с. 440]

Яку ж мету переслідував уряд Росії за допомогою цих тактичних прийомів? Що стосується інших держав, то тут все ясно: політика Туреччини – “агресивна” (7 разів повторено це визначення), “загарбницька, грабіжницька” (11 разів); політика Ірану – “агресивна” (4 рази), “загарбницька, грабіжницька” (13 разів). А от політика Росії – “активна” (7 разів; підраховано за даними глави 12). Що ж значить оця “активність”?

Те, що Росія не може вести політики агресивної, загарбницької і грабіжницької – це ясно як білий день (я навіть риторичного запитання не ставлю). Яку ж політику тоді можна вести?

Російський уряд, зацікавлений у зміцненні своїх південно-східних кордонів, охоче йшов на зближення з владцями північного Кавказу. Північний Кавказ цікавив Росію ще й тому, що саме через ці терени проходив ряд військово-стратегічних і торговельних шляхів, які мали важливе економічне і політичне значення […] У міру загострення міжнародних відносин довкола Кавказу політичне значення шляхових магістралей, що проходили через північний Кавказ, весь час зростало. Тому Росія вживає всіх заходів, щоб встановити свій контроль над північнокавказькими торговельними шляхами, чого вона остаточно досягає лише у 2 половині 17 ст. […] У цій надзвичайно складній обстановці національні інтереси Росії змушували її активізувати свою політику на півдні, вимагали вирішення ряду невідкладних завдань, і перш за все забезпечення оборони південних і східних кордонів від нападу Кримського ханства і Отоманської Порти, забезпечення собі виходу Волзьким шляхом у Каспійське море. [2, с. 316]

В Москві добре розуміли значення північного Кавказу, і зокрема Кабарди, у захисті своїх південних кордонів від зазіхань Кримського ханства та Отоманської Порти. [2, с. 317]

Якби Росія своєчасно не вжила оборонних заходів на північному Кавказі, османи і кримські татари з-під Астрахані неодмінно перейшли б до завоювання Кабарди і всього північного Кавказу. [2, с. 319]

Спробуємо переповісти ці аргументи – чому треба було захопити північний Кавказ – простою мовою.

По-перше, “зміцнення кордонів”. Процес зміцнення кордонів є безкінечним і закінчується він тільки тоді, коли поруч з російським землями вже не залишається нічиїх інших земель, звідки могла б виходити дійсна або уявна загроза. Так ставив питання ще відомий Чингіз-хан: для того, щоб забезпечити кордони своєї держави, треба їх розширити до останнього моря. Це типово єфрейторський аргумент. Уявляю, сидить на холмі на кордоні Росії сторожа і розмірковує: “Це ж небезпечно нам тут сидіти, бо ми на кордоні. Он з-за того лісу раз у раз вороги нападають. Якби нам до самого того лісу свої межі розширити, то сиділи б ми на цьому холмі безпечно.” Добре, пішли походом раз, другий і третій, відвоювали землю аж по той ліс. Сидить далі сторожа на краю того лісу і далі розмірковує: “Ох, тепер ще більша нам небезпека, бо коли за цей ліс воювали, то он з-за тої річки весь час вороги нападали. Якби нам до тої річки розширитись, то…”, і так далі. Здавалось би, міркувати у такий спосіб можна у єфрейторській школі, але ніяк не в академічному виданні. Але не треба недооцінювати нашого авторського полку:

Якщо до 1783 р. кримське питання було першочерговим у вирішенні чорноморської проблеми, то після приєднання Криму до Росії на перший план було висунуто кавказьке. Царат відводив правобічній Кубані велику роль у зміцненні свого положення на північному Кавказі і в захисті Криму. [2, с. 450]

Крим, ми пам’ятаємо, треба було захопити для того, щоб убезпечити Білгородську черту; тепер Кубань треба захопити, щоб був у безпеці Крим; далі… “Кр-р-роком руш!”

По-друге, захоплення певної території є абсолютно необхідним і тому виправданим, якщо по цій території проходять важливі військово-стратегічні шляхи (інакше кажучи, дана територія може слугувати як база для подальшої агресії, бо стратегічні шляхи, які проходять через дану територію, ведуть у якусь іншу територію). Маскувати стратегічні наміри можна і треба “торговельними інтересами” (цікаво, чи багато вторгувала Росія з Персією, маючи від 1557 р. вільний, зручний і короткий шлях Волгою і Каспійським морем? Питання риторичне, бо шовкові тканини доводилося імортувати з Західної Європи, яка торгувала з Персією аж через два океани. Не відсутність виходу в море була причиною слабкості російської торгівлі, а відсутність приватної власності, кріпосне право, державні обмеження господарської ініціативи, намагання уряду монополізувати деякі галузі торгівлі (т.зв. “заповідні товари”)). Якби торговельні шляхи північного Кавказу були справді такі вигідні і важливі, як це зображено у книзі, то хіба не зуміли б місцеві люди дати з ними собі раду?

По-третє, захоплювати нову територію треба через загострення політичної ситуації довкола цієї території (навіть якщо це загострення само спричинене діями Росії). Інакше кажучи, оскільки захоплення території все одно відбудеться, то давайте краще ми її захопимо, аніж наші вороги. І для самих жителів тієї території бути захопленими Росією набагато вигідніше за будь-який інший варіант (бо інші країни ведуть “грабіжницьку політику”).

Так виправдовується загарбницька політика Росії у період до Петра. За його наказами на північному Кавказі з’являються російські розвідники, які подають імператорові доповідні записки про результати своїх розшуків. Аргументація шпигів Петра 1 використовується і в наші дні:

Необхідність приєднання північно-східного Кавказу до Росії О.Бекович-Черкаський бачив у тому, що “много обретается разных руд в тамошнем краю, от чего мог бы прибыток не малый быть государству Российскому”. Він вважав за необхідне для забезпечення “всяких руд” в Кумикії збудувати фортецю. [2, с. 409]

В 1715 – 1718 рр. військово-політичне і економічне обстеження східного Кавказу здійснив А.П.Волинський […] Він дійшов висновку, що “малым корпусом великую часть к России присовокупить без труда мочно”. [2, с. 410]

Тут вперше пролунав новий мотив – природні багатства краю і особливо руди, поклади металів. Знаючи, як кохається Петро 1 на рудах, металургії, виробництві власного металу, розвідники підкидають таку інформацію, яка йому найбільше до серця. А тут ще й зусиль великих не треба… Уповні виконані рекомендації Дейла Карнегі: щоб домогтися свого, треба вести розмову в колі інтересів співбесідника і зображати мету легкодосяжною.

А.П.Волинський пропонував Петрові випередити османів і виступити, а як привід використати інцидент у м. Шемаха [там повстанці пограбували російських купців. – М.Ж.]. Сам Петро 1 також тримався цих поглядів: “Тогда нам крайняя нужда будет береги по Каспийскому морю овладеть, понеже… турок тут допустить невозможно”. […] Цілком очевидно, що ствердження османського панування у Прикаспії дуже послабило б позиції Росії на Кавказі і створило б реальну загрозу південно-східним кордонам імперії. Отже, головною задачею Петра 1 на Кавказі було запобігти захопленню Закавказзя і Прикаспія Отоманською Портою. [2, с. 412]

Шемахінські події використовувались Петром 1 лише як привід до відкриття воєнних дій. Метою походу було приєднання до Росії важливих в економічному і політичному відношенні прикаспійських провінцій Кавказу. [2, с. 413]

Започатковані Петром традиції військово-економічного шпигунства жили і далі:

В 1768 р. російським урядом була відправлена в Осетію експедиція на чолі зі Степаном Ванявіним. Після прискіпливих досліджень члени експедиції дійшли твердого переконання про наявність тут багатих покладів свинцевих та срібних руд і навіть золота, запаси якого, на їхню думку, були досить значними. У листопаді того ж року керівник експедиції доповів у Петербург особисто Катерині 2 про рудні поклади Осетії. [2, с. 438]

Сьогодні, з висоти збіглих століть, ми бачимо, що ніяких особливих рудних багатств, а тим паче золота, на північному Кавказі нема (щоправда, є нафта, яка у 18 ст. не розвідувалася). Тому економічні підстави для агресивної колоніальної політики в цьому районі були фіктивними. Але фіктивність підстав не означає фіктивності наслідків: захопивши певну територію і виявивши, що ніякого надзвичайного зиску від неї для корони нема, російський царат завжди переходив на традиційні рейки загарбань заради загарбань. Якщо вже щось захопили, то не віддавати ж назад!

Ну, і як же цінував уряд Росії свої власні зусилля по загарбанню північного Кавказу і зусилля запроданців (“добровільних приєднанців”)?

Викладені в книзі факти показують, що московський уряд весь час дивився на свої надбання в цьому районі як на розмінну монету у політичний грі з основними суперниками – Туреччиною і Персією. Дуже приємно, коли кабардинські князі в 1557 р. приносять шерть (клятву) московському цареві [2, с. 317], та коли стає непереливки, Росія відкликає свій гарнізон з Сунженського острога [1571 р. – 2, с. 319] і кидає своїх прибічників напризволяще. Наслідки походу Петра 1 1723 р. були закріплені угодами з Персією та Туреччиною, згідно яких приморські області Дагестану та Азербайджану приєднувалися до Росії [2, с. 415]; та коли наступив час чергового загострення російсько-турецьких відносин (діло йшло до війни, що розпочалася в 1736 р.), російський уряд віддав ці області Персії, щоб привернути її на свій бік у боротьбі з Туреччиною [1735 р. – 2, с. 418]. Коли в 1735 р. кримський хан з великими силами окупував “добровільно приєднану до Росії” Кабарду, чи став уряд захищати своїх підданих?

У тих конкретно-історичних умовах, що склалися на момент нападу кримців на північний Кавказ, план генерала В.Я.Левашова – утриматись від воєнних дій, а кабардинців схилити до формального визнання протекторату Криму – був правильним тактичним рішенням, бо противник набагато перевищував сили Росії на Кавказі разом з кабардинцями і розраховувати на успіх на полі бою не доводилося. [2, с. 429]

Якщо ви, панове кабардинці, розраховували на наш захист, то ви підіть трохи собі погуляйте (формально визнайте підданство Криму), бо нам зараз не до вас ; а от коли ворог піде собі геть, то ви знову нам підкоріться. Те саме повторилося під час укладання миру Росії з Туреччиною в 1739 р.:

Кабарда, що офіційно знаходилася під опікою Росії і воювала усі три роки на боці Росії, була відірвана від неї згідно шостого артикулу Белградського миру. [2, с. 433]

Так само, як Дагестан був платнею для Персії, так тепер Кабарда стала платнею для Туреччини за цілий мирний договір. Прихильники щирих добросусідських відносин з Росією, сподіваючись на якісь політичні вигоди від підданства, ніяк не могли збагнути, що їхня гарна поведінка геть не цінується хазяями: не заперечуючи проти втягування нових держав у політичну орбіту Російської імперії, імператори або кидали своїх конфідентів напризволяще при внутрішніх чи зовнішніх ускладненнях, або в слушну хвилину усували цих конфідентів і заміняли їх своїми урядовцями. Так чи інакше, а доля прихильника Москви була незавидною.

Звичайно, можна було б задати ще кілька риторичних запитань: чому не показана загарбницька колоніальна політика Росії на північному Кавказі? Чому не розглядається питання про етногенез кожного з народів цього краю, чому історія краю розглядаєтсья як історія північнокавказського народу або його великих складових частин, таких як дагестанський народ, чечено-інгуський народ, кабардино-балкарський народ? Які причини унікальної етнічної роздрібненості корінного населення? і так далі, але я замість них поставлю одне зведене риторичне ж запитання: чи можна вважати науково доведеним, що справжні начальники мусять походити з північного Кавказу?