Дія 2

Микола Жарких

Ставка Батия. Ліворуч – шатро, де зупинились Михайло та Федір. Далі та уздовж всієї сцени – ще шатра, татари ходять туди й сюди. Михайло та Федір стоять перед шатром.

Сцена 1

Михайло

(лапає себе за підборіддя)

Ет, зовсім бородою обріс, поки їхав. Поголитись треба, а то ще за москаля приймуть.

(до Федора)

Я спочатку, а потім ти.

Федір згідно киває головою. Михайло заходить до шатра. Від правого боку входить Данило.

Данило

О, неначе земляка бачу, руське обличчя.

(до Федора)

Добрий день тобі. Чи ти не з Русі?

Федір

(стримано)

Добрий день, княже.

Данило

А звідки знаєш, що я – князь? Ти хіба мене бачив?

Федір

Чому ж ні. Бачив.

Данило

Але де, як?

Федір

У тебе у Володимирі, коли мій князь до тебе приїжджав. Тоді й я при ньому був.

Данило

(вражений здогадом)

Чи ти не князя Михайла слуга?

Федір

(так само стримано)

Так, я слуга київського князя Михайла, Федір зовусь.

Данило

То і князь твій тут?

Федір

А так, я при ньому приїхав.

Данило

(сам до себе)

Принесла його лиха година! Зіпсує мені всю мою справу. Чи не думає часом Михайло…

Михайло

(виходить із шатра)

Ну от, я вже причепурився.

(бачить Данила, стримано)

Вітаю князя Данила.

Данило

І я тебе навзаєм вітаю.

Михайло

(до Федора)

Іди мабуть і ти поголися.

Федір входить у шатро.

Данило

(злобно)

А що, і тобі закортіло кумиса спробувати? Чи на хавтури татарські сподіваєшся, думаєш Галич собі випросити? Не вийде, брате, не дам я тобі Галича!

Михайло

(намагається бути чемним)

Овва! Така ловись. «Я не дам!» А чи ти маєш владу давати те, чим сам не володієш?

Данило

(закипає)

Я, я – галицький князь! І київський також!

(прибріхує)

Мені татари все це нададуть, а тобі – зась до того! То все моє!

Михайло

(байдуже стенає плечима)

Мо, й нададуть. А мо, й не нададуть. А мо, й нададуть, та не тобі, а кому іншому. Хто їх, татар, розбере – які в них наміри.

Данило

(сам до себе)

Ет, занесло мене не в той бік. Ще шкодити мені почне.

(до Михайла)

Ну добре, пощо ми сперечаємось? Буде, що бог дасть. Я ж тобі не ворог, я ж тобі добра хочу.

Михайло

(іронічно)

Добра? Сина мого Ростислава ти з Галича вигнав – це перше твоє добро. Київ при моїй владі собі намагався захопити – це друге твоє добро. Як я до тебе до Володимира приїхав, ти мене ані не убив, ані не ув’язнив, хоча мабуть міг – це третє твоє добро.

(закипає)

Княгиню мою, мою ладу милу – ти схопив і ув’язнив, наче яку хвойду! А вона ж тобі сестрою була!

Данило

(знічено)

Ну, сестру свою, твою княгиню, ми з Васильком в честі тримали і тобі повернули…

Михайло

Ох, зліша за зло та ваше честь волинська! Пророка Данила навіть голодні леви не схотіли жерти – такий він був бридкий. І ти – весь у нього!

(опановує собою)

Повернули! Вона все плакала і повторяла «Я не можу так жити!». А я боявся її розпитувати, що з нею було… І так через три місяці вона вмерла… Ви завжди її ненавиділи, оцю свою «сестру»! Скільки мені коштувало переконати її, що вона не задрипанка, не наймичка – моя дружина, моя лада мила, моя княгиня!

Михайло схвильований відвертається. Данило мовчки відходить.

Сцена 2

Входять Олександр із Борисом.

Олександр

Мир вам во Христі! Русина здалеку пізнати можна.

Михайло

Я – Михайло Всеволодович, князь київський…

(робить над собою зусилля)

… колишній.

Олександр

Яка зустріч! А я – Олександр Ярославич, переяславський князь. Борисе, ходи сюди, це ж Михайло, твій дідо.

(показує на Бориса)

А це Борис Василькович, ростовський князь, твій, Михайло, онук. Ти ж мабуть його і не бачив?

Михайло

(посміхається)

Ні, досі не бачив, тільки чув, що моя донечка мені онуків подарувала.

Обнімається із Борисом.

Олександр

З доброго дива до Орди не поїхали б, треба з’ясувати, чи згоден Батий нас правителями вважати. Батько мій – владимирський князь Ярослав – поїхав був до Батия і нема його та й нема. Аж як я сюди приїхав, то дізнався, що батько до самого хана поїхав, а це не знати як далеко. А ти, Михайло, як? Де твоє князівство?

Михайло

(гірко)

Я тепер безпритульний… Може, змилується бог наді мною, дадуть мені татари хоч кимось бути. Як думаєш?

Олександр

Думаю, дадуть. З моїх родичів, владимирських князів, татари нікому не відмовляли в їх отчині. Он Борис уже раніше у Батия був, і Батий йому Ростовське князівство присудив – тому що батько його Василько у Ростові княжив. Чому б і тобі Чернігів не дали, адже твій батько там правив.

(до Бориса)

Ну, я піду, тут мені ще декого побачити треба. А ти з дідом поговори. Пам’ятаєш, де твоє шатро, не заблукаєш?

Олександр відходить.

Сцена 3

Борис, який під час розмови старших чемно мовчав, підходить до Михайла.

Борис

Дідо…

Михайло

Ач, який красень у мене онук, просто диво!

Борис

Дідо…

(намагається стримувати сльози)

Я боюсь… Вони вб’ють мене! Вони тата вбили… І дядька Юрія.. І ще… І…

(плаче)

Михайло

(зворушений)

Все, мій синку, в руці бога. Ніхто як він. Без волі його і волос нам з голови не спаде. Молися, Борисе, на все божа воля. А татари – то тільки його знаряддя, хоч вони про це і не знають.

Борис

(трохи заспокоївшись)

Дідо, а вони ж і тебе хочуть убити. Чув таке від татар, та й дядько Олександр ніби щось натякав.

Михайло

Убити? За що? А втім, що за різниця? Молитись буду, аби проніс бог цю чашу мимо мене. Але нехай діється воля його, а не моя. Нехай буде так, як хоче він, а не я.

(до Бориса)

Іди, дитино, наразі до себе. Бог не без милості, може, ще буде нам нагода порозмовляти.

Борис відходить. Михайло заходить у шатро, і сцена переміняється на внутрішність шатра.

Михайло

(похмуро, урочисто)

А що, Федоре, мабуть пора уже нам причастя прийняти?

Федір бере пуделко, відкриває його і дістає з нього причастя. Михайло зосереджено гризе суху просфору, потім обережно п’є з ложки вино. Федір повторює за ним.

Завіса закривається.