Дія 2
Микола Жарких
Ставка Батия. Ліворуч – шатро, де зупинились Михайло та Федір. Далі та уздовж всієї сцени – ще шатра, татари ходять туди й сюди. Михайло та Федір стоять перед шатром.
Сцена 1
Михайло
(лапає себе за підборіддя)
Ет, зовсім бородою обріс, поки їхав. Поголитись треба, а то ще за москаля приймуть.
(до Федора)
Я спочатку, а потім ти.
Федір згідно киває головою. Михайло заходить до шатра. Від правого боку входить Данило.
Данило
О, неначе земляка бачу, руське обличчя.
(до Федора)
Добрий день тобі. Чи ти не з Русі?
Федір
(стримано)
Добрий день, княже.
Данило
А звідки знаєш, що я – князь? Ти хіба мене бачив?
Федір
Чому ж ні. Бачив.
Данило
Але де, як?
Федір
У тебе у Володимирі, коли мій князь до тебе приїжджав. Тоді й я при ньому був.
Данило
(вражений здогадом)
Чи ти не князя Михайла слуга?
Федір
(так само стримано)
Так, я слуга київського князя Михайла, Федір зовусь.
Данило
То і князь твій тут?
Федір
А так, я при ньому приїхав.
Данило
(сам до себе)
Принесла його лиха година! Зіпсує мені всю мою справу. Чи не думає часом Михайло…
Михайло
(виходить із шатра)
Ну от, я вже причепурився.
(бачить Данила, стримано)
Вітаю князя Данила.
Данило
І я тебе навзаєм вітаю.
Михайло
(до Федора)
Іди мабуть і ти поголися.
Федір входить у шатро.
Данило
(злобно)
А що, і тобі закортіло кумиса спробувати? Чи на хавтури татарські сподіваєшся, думаєш Галич собі випросити? Не вийде, брате, не дам я тобі Галича!
Михайло
(намагається бути чемним)
Овва! Така ловись. «Я не дам!» А чи ти маєш владу давати те, чим сам не володієш?
Данило
(закипає)
Я, я – галицький князь! І київський також!
(прибріхує)
Мені татари все це нададуть, а тобі – зась до того! То все моє!
Михайло
(байдуже стенає плечима)
Мо, й нададуть. А мо, й не нададуть. А мо, й нададуть, та не тобі, а кому іншому. Хто їх, татар, розбере – які в них наміри.
Данило
(сам до себе)
Ет, занесло мене не в той бік. Ще шкодити мені почне.
(до Михайла)
Ну добре, пощо ми сперечаємось? Буде, що бог дасть. Я ж тобі не ворог, я ж тобі добра хочу.
Михайло
(іронічно)
Добра? Сина мого Ростислава ти з Галича вигнав – це перше твоє добро. Київ при моїй владі собі намагався захопити – це друге твоє добро. Як я до тебе до Володимира приїхав, ти мене ані не убив, ані не ув’язнив, хоча мабуть міг – це третє твоє добро.
(закипає)
Княгиню мою, мою ладу милу – ти схопив і ув’язнив, наче яку хвойду! А вона ж тобі сестрою була!
Данило
(знічено)
Ну, сестру свою, твою княгиню, ми з Васильком в честі тримали і тобі повернули…
Михайло
Ох, зліша за зло та ваше честь волинська! Пророка Данила навіть голодні леви не схотіли жерти – такий він був бридкий. І ти – весь у нього!
(опановує собою)
Повернули! Вона все плакала і повторяла «Я не можу так жити!». А я боявся її розпитувати, що з нею було… І так через три місяці вона вмерла… Ви завжди її ненавиділи, оцю свою «сестру»! Скільки мені коштувало переконати її, що вона не задрипанка, не наймичка – моя дружина, моя лада мила, моя княгиня!
Михайло схвильований відвертається. Данило мовчки відходить.
Сцена 2
Входять Олександр із Борисом.
Олександр
Мир вам во Христі! Русина здалеку пізнати можна.
Михайло
Я – Михайло Всеволодович, князь київський…
(робить над собою зусилля)
… колишній.
Олександр
Яка зустріч! А я – Олександр Ярославич, переяславський князь. Борисе, ходи сюди, це ж Михайло, твій дідо.
(показує на Бориса)
А це Борис Василькович, ростовський князь, твій, Михайло, онук. Ти ж мабуть його і не бачив?
Михайло
(посміхається)
Ні, досі не бачив, тільки чув, що моя донечка мені онуків подарувала.
Обнімається із Борисом.
Олександр
З доброго дива до Орди не поїхали б, треба з’ясувати, чи згоден Батий нас правителями вважати. Батько мій – владимирський князь Ярослав – поїхав був до Батия і нема його та й нема. Аж як я сюди приїхав, то дізнався, що батько до самого хана поїхав, а це не знати як далеко. А ти, Михайло, як? Де твоє князівство?
Михайло
(гірко)
Я тепер безпритульний… Може, змилується бог наді мною, дадуть мені татари хоч кимось бути. Як думаєш?
Олександр
Думаю, дадуть. З моїх родичів, владимирських князів, татари нікому не відмовляли в їх отчині. Он Борис уже раніше у Батия був, і Батий йому Ростовське князівство присудив – тому що батько його Василько у Ростові княжив. Чому б і тобі Чернігів не дали, адже твій батько там правив.
(до Бориса)
Ну, я піду, тут мені ще декого побачити треба. А ти з дідом поговори. Пам’ятаєш, де твоє шатро, не заблукаєш?
Олександр відходить.
Сцена 3
Борис, який під час розмови старших чемно мовчав, підходить до Михайла.
Борис
Дідо…
Михайло
Ач, який красень у мене онук, просто диво!
Борис
Дідо…
(намагається стримувати сльози)
Я боюсь… Вони вб’ють мене! Вони тата вбили… І дядька Юрія.. І ще… І…
(плаче)
Михайло
(зворушений)
Все, мій синку, в руці бога. Ніхто як він. Без волі його і волос нам з голови не спаде. Молися, Борисе, на все божа воля. А татари – то тільки його знаряддя, хоч вони про це і не знають.
Борис
(трохи заспокоївшись)
Дідо, а вони ж і тебе хочуть убити. Чув таке від татар, та й дядько Олександр ніби щось натякав.
Михайло
Убити? За що? А втім, що за різниця? Молитись буду, аби проніс бог цю чашу мимо мене. Але нехай діється воля його, а не моя. Нехай буде так, як хоче він, а не я.
(до Бориса)
Іди, дитино, наразі до себе. Бог не без милості, може, ще буде нам нагода порозмовляти.
Борис відходить. Михайло заходить у шатро, і сцена переміняється на внутрішність шатра.
Михайло
(похмуро, урочисто)
А що, Федоре, мабуть пора уже нам причастя прийняти?
Федір бере пуделко, відкриває його і дістає з нього причастя. Михайло зосереджено гризе суху просфору, потім обережно п’є з ложки вино. Федір повторює за ним.
Завіса закривається.