Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Видання Інституту

Микола Жарких

На самому початку існування ІПД я поставив питання про видання збірника наукових праць Інституту. Підкреслюю – ініціатива була повністю моя, і без неї, хто зна, чи друкував би Інститут хоч що-небудь. На цьому місці я хочу підкреслити один момент, котрий ніяк не міг відбитись у документах: висуваючи ідею власного видання, я орієнтувався на досвід наукових установ М. Грушевського у ВУАН. Там кожна окрема установа друкувала збірник своїх праць, котрий був головною ознакою самого життя установи і користі, яку вона приносить.

Порадившись із докторами наук (так, в ІПД була вчена рада, але збиралась вона досить рідко й нерегулярно, просто через відсутність відповідного приміщення), було затверджено назву збірника «Археометрія та охорона історико-культурної спадщини», періодичність – 1 раз на рік, структуру відділів збірника, склад редакційної колегії. Одним словом, усе виглядало так, як у «дорослому» науковому виданні. На практиці редакційна колегія ніколи не збиралась (теж «по-дорослому»), а належні до неї питання вирішувались у нарадах Дудкіна зі мною і Панченком.

Ми з Панченком розробили інструкцію для авторів збірника. Всі статті треба було подавати на дискетах у вигляді комп’ютерних файлів (здається, ми були чи не першими, хто запровадив таку технологію). Далі ці статті треба було привести до єдиного зовнішнього вигляду, заверстати текст та ілюстрації, скласти покажчики. Все це робилося самотужки і виключно на підставі власного розуміння і досвіду, тому що навіть книжок по комп’ютерні верстці тоді не було. Марія Бабенко нарисувала дуже ошатну й красиву обкладинку, яка мала б слугувати неначе шаблоном обкладинок видань ІПД, створюючи фірмовий стиль. (Я шкодую, що так мало видань вийшло в цих обкладинках…)

Макетування першого випуску я зробив майже цілком сам, а Панченко дивився, що я роблю. Потім він почав брати на себе усе більшу і більшу долю макетування, і пізніше виріс на професійного верстальника і художника книги, далеко майстернішого за мене. Макети Панченка всі видавництва вважали за зразкові і ставили як приклад іншим.

Макетувати видання нам треба було самостійно з трьох причин: 1, економилися кошти; 2, забезпечувалася певна якість (уже не було на кого ремствувати – всі помилки самі поробили); 3, на той час видавництва переживали технологічну кризу, бо стара паперова технологія уже не діяла, а нова комп’ютерна – ще не діяла. Видавництва тоді надавали фактично тільки послуги тиражування готових макетів, тобто були більше друкарнями, ніж власне видавництвами.

З тиражуванням макетів ми теж стояли перед вибором – різографія чи офсетний друк. Офсетний друк був дорожчим, але значно якіснішим. Але біда була в тому, що в друкарню треба було йти зі своїми плівками (оригінал-макетом, віддрукованим на спеціальній прозорій плівці). І ці плівки треба було друкувати у дзеркальному відображенні (тобто коли дивитись таку плівку на просвіт, фарба мала бути нанесена не на лицевій, але на зворотній стороні). А для цього був потрібен спеціальний Post Script принтер (Post Script – це мова управління набірними машинами та професійними принтерами, значно потужніша за мови управління побутовими та офісними принтерами). Такого принтера у нас не було, і за все своє життя я ніколи з такими пристроями справи не мав.

Отже, залишався різограф. Друк комп’ютерних файлів на тогочасних різографах був заняттям не для слабких духом, тому потрібен був паперовий оригінал-макет. Отже, макет треба було друкувати на лазерному принтері. Нічого складного, поклав пачку паперу і відправив завдання на друк? Для офісних документів на пару сторінок це справді дуже просто, але з макетом хоча б на 150 сторінок треба враховувати похибку заокруглення

Все, що принтер друкує, він має перевести у точки, кожна з яких може бути чорною або білою. І координати цих точок обчислюються наближено, причому кожен принтер (власне, програма принтера, драйвер) робить це по-своєму. Через накопичення помилок заокруглення те, що дуже гарно і акуратно виглядало на екрані, на принтері розлізалось, цілі слова вискакували із старанно вирівняних рядків і перелізали на нові рядки, що у свою чергу накопичувалось у вигляді додаткових напівпорожніх сторінок. Словом, старанно підготований макет розлізався. (Нині оригінал-макети типово готуються у форматі PDF, котрий практично позбавлений цього недоліку. Але на той час цей формат тільки починав свій тріумфальний похід, і до України ще не дійшов).

Наступивши на ці граблі, ми почали робити макети під конкретний принтер, на якому збирались друкувати. Але додаткова біда була в тому, що у перші роки ІПД не мав ніякого лазерного принтера, тільки голчасті (нині їх можна побачити – і почути характерний вереск – хіба що у касах Ощадбанку). Де ж друкувати?

На щастя, я мав доброго приятеля, мого колегу по Інститут біоколоїдної хімії – Миколу Павловича Бондаренка. Він купив собі лазерний принтер Xerox, і перші наші макети були віддруковані на ньому. У радянські часи це називалось «по блату» – поняття, тісно споріднене з «дістав».

Оглядаючи оцей видавничий процес в цілому, не можна назвати його інакше як романтичним. Подумайте, що б було, якби ми замість подолання трудностей описували їх у доповідних записках на ім’я начальства? Був би стос доповідних записок, але не було б ані Інституту, ані його видань…

І ось нарешті всі складності подолано, і ми тримаємо в руках перші плоди нашої роботи – перший випуск «Археометрії». (Збірник випускався дуже обмеженим тиражем, щось 150 примірників, але і цей тираж важив кілька десятків кілограмів – в руках не унесеш. Панченко мав знайомого з Інституту археології, і той мав легковий автомобіль, і возив наші тиражі – «по блату»). Випуск був дуже невеликий за обсягом, до 140 сторінок, і причина була не в скупості – просто ми не мали більше матеріалу! Але радість наша була велика.

Наступні випуски «Археометрії» йшли вже простіше – що то значить «проторений шлях»! Ми вдосконалювали структуру розділів, і для кожного номеру я писав рецензії. Аякже, Грушевський заповідав – що вчені мають читати фахову літературу і оцінювати / реферувати її у рецензіях. Я намагався залучити до рецензування своїх колег, але якось ніколи не виходило на один випуск більше однієї рецензії (не рахуючи моїх).

Своїми рецензіями я нажив собі ворогів в особі авторів усіх рецензованих мною книжок (за винятком тих авторів, котрі ніяких рецензій не читали і навіть не знали, що таке може бути – щоб їх книжки хтось узяв та прочитав). Але я про це нітрохи не шкодую. Просто не треба випускати халтуру під виглядом науки – от і все. Добра книжка рецензуванню не підлягає, бо що то за рецензія: «Книга написана старанно і дає повне уявлення про трактований предмет. Читайте і користуйтесь»?

От буквально цього року потрапила мені книжка Юрія Коренюка «Мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору: каталог» (К.: 2013 р.). Зопалу я думав писати рецензію, але коли прочитав та подивився, побачив, що нічого окрім наведеної вище фрази про неї сказати не можна.

З другого боку, нема сенсу писати рецензії на роботи уже цілком нікчемні й фантастичні, бо таких авторів все одно ні в чому переконати не можна, а можна тільки додати їм духу – ти ба, у цій базгранині хтось знайшов предмет для рецензування!

Отже, рецензувати можна тільки роботи, котрі в цілому непогані, але містять окремі недоліки, помилки, вигадки та фантазії. Так от щоб читач разом з непогано викладеним матеріалом не проковтнув і ці хиби, варто відзначити їх у рецензії. Автор, замість того щоб ображатись на мої зауваження, мав би пишатись тим, що потрапив до престижного клубу осіб, прорецензованих Миколою Жарких (одразу скажу, що членство в клубі за гроші не надається).

У 2000-у році вийшов уже четвертий випуск «Археометрії». Ми поступово обростали авторами, особливо цінними для нас були статті наших колег із Санкт-Петербургу, з Інституту історії матеріальної культури. Автори почали розраховувати на наш збірник, і відкладали для нього свої статті. Нарешті Герасимчук, яка працювала з Вищою атестаційною комісією, оголосила нам, що на підставі перших 4-х випусків наш збірник внесено до переліку видань ВАК, що давало авторам статей право включати їх до своїх дисертаційних робіт.

Щастя – то зрада…

Тим воно й гарне,

Що вічно летить…

Ми вже планували, як прикрасить зворот нашого титульного аркуша повідомлення про рішення ВАК, але в новому тисячолітті нам не довелося випустити більше жодного номеру. На всі наші жалі з цього приводу Дудкін відповідав коротко: нема грошей.

Окрім «Археометрії», з грифом ІПД вийшла ще моя «Бібліографія старої України», про яку я напишу нижче, та два збірники «Археологічні дослідження в Україні». Цей останній збірник готував Інститут археології, власне його Польовий комітет (кожен археолог, який отримував відкритий лист на роботи, мав обов’язок подати коротке повідомлення для цього збірника). Останній збірник, надрукований Інститутом археології, містить повідомлення про дослідження 1992 року, і було враження, що це видання померло.

Я, почувши від колег, що в Польовому комітеті лежать матеріали за наступні роки, запропонував Дудкіну випускати ці збірники під грифом ІПД. Тематика його була дуже відповідна, бо переважна частина повідомлень стосувалась саме охоронних археологічних розкопок. Так ми – в описаний вище спосіб, з усіма «дістав» та «по блату», випустили ці збірники.

Це збудило заздрість в Інституті археології, і він продовжив друкувати ці збірники уже сам, як «Археологічні відкриття в Україні» (слово «дослідження» у назві мені видавалось скромнішим і точнішим, бо не кожне повідомлення містило відкриття, та й взагалі вони трапляються не щороку, навіть в археології. Зате ця назва точно відбивала московську традицію видання збірників «Археологические открытия»). Я вважаю, що ця заздрість була здоровою і конструктивної, і нітрохи не шкодую, це видання відійшло від ІПД. Головне – видання такого типу дуже потрібне, і воно продовжується. І я втішений, що ІПД підтримав цю справу, коли вона була у скруті.

Останні епізод, належний до видавничої діяльності ІПД, відбувся у 2002 р. (якщо не на початку 2003 р.). Дудкін зібрав у своєму кабінеті нараду, що само по собі вже говорило про неординарінсть (чи це була формальна вчена рада ІПД – не пригадую; повторю, що такі наради чи вчені ради проводились вкрай рідко з тієї простої причини, що втиснути 15 душ у кабінет на 10 кв. м – це чисте знущання над учасниками). Але він нічого не сказав про її предмет, і для мене було цілковитою несподіванкою, коли Дудкін запропонував присутнім придумати назву для нового видання ІПД.

Я, не маючи уявлення про ситуацію – чому таке питання виникло – не міг запропонувати нічого іншого, окрім продовження видання «Археометрії» – це ж наше ВАК-івське видання, і якщо ми не будемо подавати ознак життя, то ВАК викреслить нас так само як і вписав (як воно і сталось).

Ця моя пропозиція ніякого ентузіазму не викликала, що само собою зрозуміло: для продовження видання «Археометрії» ніяких нарад скликати не було потреби. І якщо питання про нове видання все ж було поставлено, виходить, що «Археометрія» чимось не сподобалась вищому начальству (якому? – не маю поняття).

Учасники наради пропонували якісь назви, з яких я абсолютно нічого не пам’ятаю. Та це й не мало жодного практичного значення, тому що нове видання так і не народилось.

Що все це значило, чим завинила «Археометрія», чого від нас сподівалось вище начальство – я так і не дізнався, і зараз не не маю навіть конспірологічних припущень. Знаю тільки, що видання праць ІПД упродовж останніх років моєї роботи так і не відновилось.