Нове приміщення
Микола Жарких
От в таких умовах працював ІПД в перші два роки. Але ресурс парафіальної школи царської побудови неухильно вичерпувався, і урочистий день обвалу цієї халабуди все наближався. Але слід знати, що у Міністерства культури був до цих проблем дуже своєрідний підхід. Був такий міністр – Дмитро Остапенко – так він говорив привселюдно: «Якщо тільки почую, що в моєму відомстві якась установа має проблеми з приміщенням – я таку установу закрию». Орел був, не козак! Ясна річ, що ніяких «проблем з приміщеннями» він і не мав.
Отже, порятунок Інституту – це була справа самого Інституту. Тепер, у 2015 році, коли волонтери годують, одягають і обувають армію (замість держави!) – нікого такою постановкою справи не здивуєш, але тоді – в 1998 році – ми ще були наївні і думали, що «держава» можне нам чимось допомогти.
Пошуками нового приміщення займався Дудкін, і мене в ці справи мало посвячував. Пам’ятаю, один раз він прийшов у піднесеному настрої і сказав мені: «Ходім подивимось нове приміщення» (тут я маю відзначити, що Дудкін взагалі мав експансивну вдачу і легко запалювався різними новими ідеями. Потім, якщо ідея не спрацьовувала, він не жалів прикрих слів для тих, хто йому щось обіцяв і кого він так хвалив два – три тижні тому…). Ми перейшли Поділ і зайшли у це приміщення (от не пригадую точно, де саме це було. Чи не на Фролівській, ближче до схилу гори?). Це був маленький двоповерховий флігель, загальної площею нітрохи не більший за той, що ми мали на Почайнинській, але мурований і (мабуть) у кращому технічному стані. Флігель належав заповіднику «Стародавній Київ», котрий був у підпорядкуванні Управління охорони пам’яток міста Києва, а начальником управління був Руслан Кухаренко. Ми трохи пофантазували, як ми розсядемось у цих кімнатах, але потім з невідомої мені причини цей варіант відпав.
Реальним виявилось приміщення на вулиці Петропавлівській, 15, неподалік від Кирилівської церкви. Це був п’ятиповерховий житловий будинок, перший поверх якого, як часто в таких будинках, був відведений під магазини / офіси. В цьому будинку містилось три офіси, з яких нам належав середній. Перед тим там була приватна швейна майстерня, котра уже кілька років не працювала.
(Може, вам цікаво – чому не працювала? Ну, коли ми вперше оглядали приміщення, звернули увагу на характерні акуратні кругленькі дірочки у товстих дзеркальних вікнах. Вони були як у тих вікнах, що дивились на Петропавлівську, так і в тих, що виходили на вул. Олени Теліги. Пробоїни від куль, мої любі, нічого більше. Так ми й жили з цими пробоїнами, бо міняти ці великі, важкі й дуже дорогі вікна не було ніякої можливості. І коли ці вікна з пробоїнами все ще стоять, знайте – це не ми, не – «попередники».)
Недоліком цього приміщення було його розташування на віддалі від центру і від станцій метро (приблизно по 2 км як до «Петрівки», так і до «Дорогожицької»). Але перебирати нам не випадало – треба було якнайшвидше освоюватись.
Оголосили загальну толоку і вивезли те, що лишилось від швейного ательє, на склад. Це були досить важкі професійні швейні машини, особливої прикрості завдав нам «оверлок» (є, виявляється, і така машина), котрий був чи не вдвічі важчий за інші.
Загальна площа тут була трохи більша, ніж на Почайнинській. Через «приймальну» (кімнатку ледве на 10 кв. м з робочим місцем вченого секретаря) потрапляли в кабінет директора (колись там була, мабуть, кухня, і підлога була відповідно кафельна, а не паркетна, як в інших кімнатах. Так воно і лишилось, при мені, принаймні). Вікна цих кімнат виходили на вул. Теліги. З темного (без вікон) внутрішнього коридора можна було потрапити до трьох кімнат вікнами на Петропавлівську. Середню традиційно займала бухгалтерія, дві крайні – співробітники. Я працював у правій, більшій кімнаті, де можна було розмістити 5 столів. Ліва кімната була менша, там стояло, здається, три столи. Отже, 12 – 15 робочих місць на 60 чоловік штату (це ще штришок до романтичного періоду).
Ну, до розстановки столів залишалось зовсім небагато: зробити мінімальний ремонт у приміщенні. Відчистити й освіжити паркет на підлозі, зняти старі шпалери і наклеїти нові, прокласти нову електропроводку (яка нарешті задовольнила вимогам). Роботи – у порожньому приміщенні – за сучасними нормами максимум на 4 дні, тільки гроші плати. Але одна біда була в тому, що грошей було дуже мало. На весь ремонт було витрачено десь 2 000 (дві тисячі, мої любі!) гривень, що відповідало приблизно 1 000 – 1 100 доларам США. Так, то був час, коли долар був по 1.8 – 2 грн., і тільки героїчні зусилля наступних «керівників» довели його до 25 грн. Запам’ятайте, мої любі, цю суму – 2 000 грн. Вона не тільки дасть вам поняття про розмах операцій ІПД у той час, але й знадобиться у подальшому.
Друга біда була в тому, що сучасних інструментів, без яких ми нині не можемо уявити собі життя, просто не було. Паркетна шліфувальна машина, котра здатна очистити всю підлогу ІПД за пару годин, – це тоді була повна фантастика, як політ на Марс. Ми шкрябали свій паркет ручними циклями, а коли циклі набридали – просто уламками скла. Ці уламки швидко тупилися, і треба було ламати нові. Серед молодих співробітників Інституту були два археологи – Дмитро Гаскевич та Дмитро Кепін, обидва спеціалізувались в палеоліті. Тепер вони отримали змогу практично попрацювати «кам’яними» знаряддями. Сміху було багато, а робота посувалась дуже поволі. Але як її зробиш без жартів? Хіба написати доповідну записку на адміністрацію?
Я хочу підкреслити – я шкрябав цю підлогу нарівні зі своїми співробітниками. Приніс із дому власну ручну циклю, а на переміну шкрябав склом, практично освоював палеоліт. Я не міг займатись своєю «важливішою роботою» і чекати, поки мені приготують робоче місце. І це, я думаю, теж ознака романтичного періоду.
Далі ми клеїли нові шпалери. Я запросив свою дружину Наталю, і ми свій досвід поклейки шпалер у квартирі перенесли в Інститут. За цим заняттям можна було побачити і нашого шанованого археолога – Валентину Олексіївну Рябову (її чоловіка – нині покійного Івана Тихоновича Чернякова – як нашого аксакала ми, ясна річ, до цих клопотів не залучали). Найбільша користь в усьому ремонті була від Олександри Петрівни Кутової на її чоловіка Олексія (теж уже покійного!). Олексій проклав усю електропроводку (от тоді я, здається, вперше побачив кабельні короба по стінах). Збиралися змонтувати в кабінеті директора підвісну стелю зі світильниками, але, скільки пам’ятаю, до цього так і не дійшло.
Нарешті все, що можна було зробити, було зроблено. Толокою співробітників ми перевезли з Почайнинської меблі…
До речі, про меблі. Наші меблі на Почайнинській були чи не з церковно-парафіальної доби! Про спеціальні офісні меблі тоді ще ніхто не чув, їх і в Міністерстві не було. Пізніше ця ринкова ніша почала наповнюватись, але грошей на нові меблі ІПД ніколи не мав.
Після переїзду мені дістався великий і широкий – геть не стандартного розміру і явно не для офісу призначений – стіл. Я думаю, за ним працював ще праотець Адам, коли записував свої спогади про вигнання з раю. Якщо вам будуть показувати інші Адамові столи – не вірте, то мабуть пізніші підробки. Я поставив його в кутку біля вікна і працював за ним до самого вигнання… ну, не з раю, але з ІПД.
…Перевезли меблі, комп’ютери, нечисленні книги – і приступили до роботи на новому місці.
Слід відзначити, що в перші два роки існування ІПД заробітна плата виплачувалась досить регулярно, але потім почалися затримки, і в максимумі заборгованісь по заробітній платі доходила до 11 (одинадцяти, мої любі!) місяців. Панченко на це жартома казав: «Знаєте, у нас нині безмонетний період» (тут треба сміятись. Пояснюю для невтаємничених – чому: в Київській Русі в кінці 10 – 1 половині 11 ст., за князів Володимира і Ярослава Мудрого, було монетне карбування, котре мало переважно престижний характер. Пізніше вони припинилось і відновилось в кінці 14 ст. [Котляр М.Ф. Грошовий обіг на території України доби феодалізму. – К. : Наукова думка, 1971 р.]. Оцей значний проміжок – від середини 11 до середини 14 ст., коли на Русі монет не карбували і в обігу їх практично не було – фахівці звуть «безмонетним періодом»).
Звичайно, тоді зарплати нікому не платили, але одне діло – статистика захворювань по лікарні в цілому, а інше – твій особистий біль. Можу сміливо сказати – Інститут пережив цю халепу з невиплатами виключно на романтичному ентузіазмі співробітників.
В 1999 році було утворено Державне казначейство і виплати заробітної плати для бюджетних установ було переведено туди. Хоча Дудкін і бурчав на «нову бюрократичну структуру», ситуація з виплатами стала поліпшуватись і поступово заборгованість була погашена. Але хто міг знати це наперед? Якби співробітники сказали: nullo officio sine beneficio – Інститут на цьому місці просто розійшовся би, і я не мав би предмету для спогадів. І паки кажу: все, що зробив ІПД у романтичний період, було зроблено на ентузіазмі.
Попри поліпшення ситуації із заробітною платою, грошова скрута переслідувала ІПД по п’ятах. Надовго відключали телефон (наш єдиний на весь Інститут номер!) за неуплату – причина була та, що Міністерство не виділило коштів на цю статтю витрат. Відключали електроенергію – за ту саму заборгованість, і ми змушені були «носити воду писками» – тягнути свій подовжувач від розетки в наших офісних сусідів (на щастя, ці перебої не тривали довго).
Але були й приємні побутові епізоди. Пригадую, хтось приніс з вулиці новонароджене цуценя – якоїсь дивної змішаної породи. Він виріс на зовсім маленького собаку, але шкіра у нього була така товста і велика, як на трьох таких як він – аж дивно було, як тільце у цій шкірі як у мішку бовталося. Його назвали Біллі – на честь Білла Гейтса. Цуценя перебувало більше у бухгалтерії (мале, а розуміло, хто головний!) і скрашувало нам життя, особливо хлопцям, котрі залишались чергувати вночі (а ці чергування продовжувались, тому що грошей на сигналізацію Інститут не мав). І так Біллі років з півтора прожив в Інституті, а потім подався на волю. Інститутський цуцик – теж ознака романтичного періоду.