Обмін досвідом
Микола Жарких
Про початкове «ходіння в народ» по досвід комп’ютеризації я вже згадував у попередньому розділі.
До цієї теми належать ще наступні епізоди.
У 2001 (здається) році Українське товариство охорони пам’яток історії і культури вирішило «заявить о себе по пристойности» і скликало нараду з комп’ютеризації пам’яток. Вона відбулася у приміщенні Товариства (вул. Мазепи, 21, корпус 19).
Серед присутніх були заступник голова Товариства Михайло Трохимович Пархоменко, Дмитро Кепін (так я почав зустрічати в інших установах своїх учнів…), Віктор Васильович Вечерський – ініціатор першого в Україні веб-сайту з пам’яткознавства, Олександра Іванівна Сингаївська (Інститут теорії та історії архітектури), представники інших музеїв та Інституту кібернетики (не пригадую прізвищ). Від ІПД були Віра Герасимчук і я. Кожен з учасників наради коротко розповідав про свої досягнення у галузі застосування комп’ютерів для обліку та вивчення пам’яток.
Побачивши, що народу зібралося немало й інтерес до теми значний, я вніс пропозицію влаштувати ще одне «ходіння в народ» – цикл походів до тих установ, які могли показати свої розробки, з демонстраціями зробленого.
Я пам’ятаю про такі походи на Національного музею історії України, Інституту теорії та історії архітектури і потім до ІПД, де ми приймали наших гостей. Пам’ятаю, що було запитання – а скільки оперативної пам’яті потрібно для роботи програми «Мислене древо»? Я ніколи над цим не замислювався, а диспетчер задач показав, що вона використовує близько 1 Мб (це з урахуванням реальних даних, буферизованих в оперативній пам’яті). Така скромність мене самого здивувала. (Ось пишучи ці рядки, запустив знову свою найбільше базу «Мисленого древа» і диспетчер задач: «Мислене древо» займає 3.8 Мб, сам диспетчер задач – 8 Мб, Word, у якому я пишу – 9 Мб, запущений для різних довідок Firefox – 148 Мб).
Але після того, як цей цикл візитів вичерпався, вичерпалась і сама ініціатива, бо якоїсь тривалішої форми співпраці нам виробити не вдалося.
У 2002 році у Києві уперше (і поки що востаннє) проводилась міжнародна конференція EVA (Electronic visual arts). Тематика конференції насправді була значно ширшою і охоплювали всі аспекти застосування інформаційних технологій в гуманітарній сфері, включаючи освіту, програми для дітей, бібліотечну, музейну справи, оцифрування спадщини і т. д. ІПД, здається, не брав участі у ній, і я навіть не можу пригадати, чому я так байдуже поставився до запрошення на неї. Вперше (і поки що востаннє) я брав участь у цій конференції в листопаді 2008 року (вона проводилась у Москві, на базі Бібліотеки іноземної літератури) – уже як приватна особа, котра представляє тільки самого себе.
Натомість я виступав з доповіддю про «Мислене древо» на іншій конференції, яку організувало в 2002 році Міністерство будівництва і архітектури (власне, управління охорони пам’яток на чолі з Миколою Максимовичем Кучеруком). Конференція проходила у приміщенні Кловського палацу – на той час він ще належав Музею історії Києва. Оце вперше я побував у цьому палаці (і, сподіваюсь, востаннє, бо маю надію, що Верховний суд мене судити не буде). Якось дивно, що я геть нічого не пам’ятаю – про що ще говорилось на тій конференції.
ІПД підтримував контакти з науковцями Польщі. Цим займалися найбільше Віктор Іванович Клочко (археолог, фахівець з бронзового віку) та Михайло Юрійович Відейко. Вони їздили до Польщі, знайомились з постановкою справи охорони пам’яток, брали участь у спільних проектах. Найбільш помітним результатом була серія книг «Baltic-Pontic Studies», котра друкувалась у Познані за участю українських археологів. Відейко привозив польські спеціалізовані видання, на основі яких написана моя рецензія «Бази даних у роботі польських пам’яткоохоронців».
Польська програма була написана у Познані на FoxPro (з усіма її недоліками, як написано вище), але величезним позитивом було те, що вона була впроваджена по всіх профільних установах, котрі займались пам’ятками (здається, у кожному воєводстві була така установа). На основі єдиного програмного забезпечення вони зводили ці часткові бази у загальнонаціональну базу даних. Цей приклад був для нас, працівників ІПД, надихаючим – зробити загальнонаціональну базу даних таки можна. Інша річ, що не все в цій справі залежало від Інституту.
Віктор Клочко навіть захистив у Польщі докторську дисертацію по своїй археологічній темі. Але це на користь йому не вийшло. Коли він подав свій диплом у нашу рідну українську Вищу атестаційну комісію, там побачили мабуть «карлючку догори» і сказали: «Ми цей диплом не визнаємо» (простою мовою – узято дещо, та й нам лишилось). «А як же міждержавна угода про взаємне визнання дипломів?» – «Ніяк. Нам та угода не указ.» Так і довелось Віктору Івановичу захищати ще другу докторську дисертацію, вже в Україні, і на цьому дипломі карлючку поставлено донизу – усе взято.
Десь у цей час (орієнтовно 2002 р.) Дудкін сам планував поїхати до Познані, і говорив зі мною, що й мені треба буде поїхати. Я сприйняв це як наказ і навіть зробив собі закордонний паспорт, котрим, однак, не довелось користатись, бо ця поїздка з невідомої мені причини так і не відбулася.
Підводячи підсумок зусиллям ІПД в напрямку обміну досвідом, слід визнати успіхи невеликими й такими, що не вплинули істотно на роботу самого Інституту. ІПД не проводив власних конференції, не друкував наукових статей поза своїм власним збірником (статті археологів-сумісників по їхніх основних темах слід рахувати як результати по основних місцях роботи, не в ІПД). Була ідея надрукувати якийсь буклет про Інститут і його розробки, але потім вона трансформувалась в ідею надрукувати статтю в якійсь впливовій газеті (якщо не помиляюсь, ішлося про «Дзеркало тижня») – і зрештою все розійшлося як заячий жир. Чому стаття в газеті перебігла дорогу буклету – я так і не зрозумів, вважав, що потрібно і те і друге, – а в підсумку ми не мали ані того, ані другого. Великим недоліком була ізоляція ІПД від міжнародної співпраці, і на це не було ніякої ради.