Проблеми сучасної української культури

Микола Жарких

28 травня 1990 р. на черговому засіданні клубу “Спадщина” з доповіддю на тему “Сучасні аспекти української національної культури” виступив Іван Михайлович Дзюба.

Наше суспільство ще дуже мало усвідомлює значення культури. Це проявляється не тільки в залишковому принципі її фінансування, в отих 8 – 10 копійках з карбованця, але й самоусвідомленні культури. Пояснюючи наші біди, ми рідко згадуємо руйнування культурних структур, зниження рівня культури. Так само слабо ми розуміємо значення культури для проблеми національної самосвідомості. Говорячи про русифікацію, ми згадуємо про терор, а забуваємо, що український інтелігент вибирає вищу за рівнем російську культуру і тут його важко звинувачувати. Хоч взаємозбагачення культур – це одна сторона культурних взаємин, але не можна забувати, що другою стороною є конкуренція культур і культурний імперіалізм.

У боротьбі за людей з російською культурною орієнтацією ми повинні показувати, як досягався нинішній стан української культури, її суцільний провінціалізм. Дуже поширена думка, що успіхи у розповсюдженні російської культури є наслідком її питомих переваг. На початку століття цю тезу обстоював, зокрема, П.Струве. Відповідаючи йому, відомий сіоністський публіцист В.Жаботинський писав : “Не слід забувати роль російського урядника у впровадженні російської культури за межами Великоросії […] Ці успіхи доводять лише, що кованими чоботиськами можна втоптати в землю найкращу квітку”. Доки не буде подоланий стереотип одвічної вищості російської культури, нам буде дуже важко.

Культура – це не просто сума текстів, але й відгук у масах народу. Коли міліє басейн реципієнтів культури, міліє й творчість, хоча справедливо й протилежне : якби українська культура спромоглася на потужні притягальні імпульси, вони привернули б до себе людей, збільшили б аудиторію української культури.

Культура цінна не кількісними параметрами і навіть не якістю, а своєю унікальністю. На сьогодні ми не маємо творів світового значення (або їх дуже мало). Навіть Шевченко в світі мало знаний, попри всі байки про його буцімто загальну відомість. Це свідчить не тільки про неповноцінність культури, але й дуже перешкоджає її самоствердженню.

Зараз кількісне співвідношення української культури до російської на Україні я оцінюю як 1 до 25. Отже, ми живемо в оточенні російської культури. Біда, кола одна культура переважає, але ще гірше, коли інша національна культура сприймається без опосередкування своєю культурою. Держава захищає не тільки кордони й економіку, але й культуру. Навіть найрозвиненіші культури у певні моменти використовують захист і підтримку уряду. Українська культура не тільки такого захисту не мала, але й навпаки, багато робилось для її придушення. За останні два роки з боку уряду є деякі кроки у позитивний бік. Програма Ради міністрів УРСР по розвитку української національної культури, розрахована до 2005 року – це досить вагомий документ. На жаль, вона має вузькопрагматичний характер, не передбачено заходів по захисту української культури в тих умовах культурної конкуренції, що реально існують. Відрахування на культуру хоча і збільшені, але недостатньо; робиться сильний наголос на централізованому управлінні культурою; зовсім не відмічені регіональні культури. І зовсім недостатньо заходів у тих галузях, де українська культура у повному провалі (кіно, відео, дитячий театр, ляльковий театр).

Відродження інонаціональних культур на Україні має позитивне значення і як приклад, і як взаємодія, і як обмеження монополії однієї культури. Але головне – це подолання нашої провінційної самосвідомості, перехід до державної самосвідомості. Величезне значення тут має ознайомлення з досягненнями української культури. У неї є визначні здобутки, але їх ми мало знали. Ще один чинник – наш вихід у світове культурне життя, контакти з діаспорою, засвоєння закордонних культурних досягнень. Наша культура і культура діаспори взаємодоповнюють одна одну. Культура діаспори має ту безперечну перевагу, що вона весь час жила у спілкуванні з західною культурою, у конкуренції з нею.

Після доповіді І.М.Дзюба відповів на запитання присутніх.

– Чим займається Міжнародна асоціація україністів ?

– Перша думка про заснування такої організації виникла в 1968 р. у Празі на міжнародному з’їзді славістів. Тоді асоціація не була створена через спротив української делегації. А таких асоціацій маса. Зараз національні асоціації україністів створені в США, Польщі, Чехословаччині, Югославії, Франції. У Канаді окремої українознавчої асоціації не створювали через те, що в Канадській слов’янознавчій асоціації абсолютно переважає українська тематика. Республіканська асоціація українознавців заснована на установчій конференції 19.10.1989 р. Треба утвердити і в науковій і в масовій свідомості українознавство як інтердисциплінарний комплекс усіх наук, що творять образ України, або причетні до її проблем. Окрім цього, завданням асоціації є стимулювання досліджень в галузі українознавства, сприяння розробці тих проблем, що замовчувалися. Розробляється програма альтернативних і компенсаційних досліджень. Ми думаємо і про спільні видання, а це буде великий стимул. Третій напрямок – популяризаторська робота. Для інших асоціацій важливу роль відіграє координація наукової роботи, проведення конференцій; для нас головна проблема – національне відродження. Газета “Молодь України” буде вести постійну рубрику “Республіканська асоціація українознавства”. Міжнародний університет українознавства вже провів до 15 занять. Важливий напрямок роботи – популяризація українознавства за кордоном, сприяння підготовці кадрів українознавців за кордоном. З числа найближчих заходів республіканської асоціації – республіканська конференція “Україна сьогодні”, що пройде у червні, обговорення проспекту п’ятитомової “Історії української культури”, підготовка до 1-го міжнародного конгресу україністів, що пройде 27.08 – 3.09.1990 р. в Києві. До речі, на його проведення Рада міністрів асигнувала 40 тис.карбованців. Щоб ви уявляли – багато це чи мало, скажу, що на проведення у Москві міжнародного конгресу викладачів російської мови асигновано 3 млн.крб.

– Як ви вважаєте, запорукою розвитку культури є її суверенітет ?

– Так, без незалежної держави повноструктурної культури не буває. Ідеал такий, але досягнути його – це завдання не сьогоднішнього дня.

– Литва була повністю полонізована і за 20 років державної незалежності повністю відродилася. А Україна ?

– Там село не було денаціоналізоване, і за 10 – 20 років могло відродити націю. Зараз наше українське село таких сил не має. Але зараз Україна має численну інтелігенцію, і за умов спокійного розвитку ми через 5 – 10 років будемо мати інше суспільство.

– Як ви оцінюєте діяльність Українського фонду культури ?

– Зараз, я вважаю, там трохи надмірна орієнтація на офіціоз, не вистачає експертних груп; віддається перевага традиційним формам і недосить уваги до нових, експериментальних форм культури.

– Що ви думаєте про співвідношення популярної і елітарної культури ?

– Повноцінна культура повинна мати обидва полюси, щоб задовольняти всіх. На сьогодні у нас недостатньо представлена і та, й друга.

– Як боротися з українською халтурою ?

– Халтура є у всякій культурі, але для російської культури вона – не така загроза. А у нас дуже мало кадрів. Скрізь дилетанти. Коли нам забороняли, то уявлялося, що вся справа в цьому, і тільки-но дозволять – все одразу піде інакше. А тепер нам дають робити, і виявляється, що нема кому робити. Я майже не бачу серед студентів такого запалу до архівів та бібліотек, як до політики.

– Зараз у нас немає еліти…

– Наша еліта – це інтелігенція. Я думаю, що інакше й бути не може. З елітарною культурою було багато непорозумінь. Дуже багато грубих і трагічних помилок пов’язано зі спробами визначити, що відноситься до національної культури, а що не відноситься. Буває, що “антинаціональне” через 50 – 100 років стає національним надбанням, якщо воно талановите.

– Який рівень критики на Україні ?

– Порівняно з діаспорою ми на 2 – 3 голови нижче. Серед молоді нема критиків, які цікаво пишуть. Ще гірше, ніж у літературній критиці – у критиці мистецькій, хоч скрізь є окремі талановиті лади.

– Чи не зловживаємо ми іменем Шевченка ?

– Я завжди заперечував проти тези “Шевченко породив українську націю”. Нація, яку може врятувати один чоловік, заслуговує кари батогом. Ми розуміємо цю гіперболу так, що Шевченко надав виразної форми ідеї самостійного існування України. Мене більше турбує те, що фальшива хвала Шевченку вбивала і вбила його. Офіційна хвала – це форма боротьби з Шевченком. На жаль, і в ставленні до Шевченка у нас переважає провінціальний гіперболізм. На повному серйозі кажуть, що Микола Куліш – це Шекспір. Скрізь у світі до порівнянь з такими діячами, як Шекспір, ставляться обережно, а в нас хто кілька сторінок написав – вже геній…

Опубліковано: Спадщина, 1990 – 2000 рр., т. 4, с. 90 – 92.