Президенський укрконцерт

Микола Жарких

Кажуть, що Україна не готова до президентського правління. Та де там не готова, коли шістдесят душ готові стати президентами і невже треба чекати, поки більше половини виборців висунуть свої кандидатури, щоб сказати: “Ми готові”?

Отже, кандидатів є настільки багато, що серед них навіть кілька душ знайшлося, про яких я щось чув. Тепер вся біда в тому, що я не знаю, кого вибрати. Раніше все було просто: побачив комуніста – викреслив, і до наступних виборів можна заспокоїтись – внесок у порятунок України зроблено. Але ж тепер всі безпартійні, отож доводиться шукати інші критерії. Кажуть одні, що не треба голосувати за колишніх комуністів, надто за колишніх секретарів ЦК. Але я згадую латвійського націоналіста на прізвище Анатолій Горбунов (колишній секретар ЦК КПЛ, а тепер – лідер незалежної Латвії), згадую Снегура і Єльцина – і не можу вважати цей метод відбраковки кандидатів корисним. Кажуть другі, що треба голосувати за колишніх політв’язнів. Але я приглядався до дій новоспеченого грузинського фюрера З.Гамсахурдія і мушу визнати, що стаж політв’язня сам по собі не є достатньою ознакою майбутнього президента. Кажуть треті, що треба підтримувати того, кого підтримує РУХ. Але як визначити, кого підтримує РУХ? В одній газеті написано, що Велика Рада підтримує Чорновола, а в іншій – що І.Драч та М.Горинь особисто підтримують Лук’яненка. От я себе й питаю: хіба Драч і Горинь – це не РУХ? І хіба РУХ не уособлюється його лідерами – Драчем і Горинем?

Мій знайомий-математик, якому я запропонував вищенаведену логічну задачу, відповів, що вона не має розв’язку. Він пояснює це тим, що в суверенній Україні аксіоми теорії множин перестали діяти. Та я гадаю, що аксіоми тут не винні, а просто в деяких “демократів”, які вважають себе політиками, не вистачає свідомості відповідальності моменту. Як завжди, РУХ показав все краще, що мав у своєму меню: нездатність виробити однозначні, зрозумілі й реальні рекомендації, неспроможність подолати особисті амбіції окремих своїх гетьманят, необов’язковість рішень колективних органів РУХу навіть для найвищих його керівників (от то гарний приклад дисципліни подають вони рядовим рухівцям!), нездатність проводити прийняте рішення у незмінному вигляді хоча б протягом однієї доби, і, як наслідок – відсутність реального впливу на якісь ширші кола поза межами службовців рухівських департаментів.

Отже, якщо Україна в цілому готова до президентських виборів, то РУХ до них явно не готовий. Що ж робити в цих умовах нашим демократам, щоб мати найбільший зиск від майбутніх виборів? Оскільки нема сили вплинути на них вирішальним чином, то треба блокуватися з тим, хто такий вплив має, тобто з Л.М.Кравчуком. Причому блокуватися негайно: за всіма традиціями той, хто підтримає нову політичну зірку на початку її сходу, матиме від цього вигоду, а той, хто заявить про свою підтримку переможцеві після виборів, матиме дулю. Звичайно, цю мою пропозицію наші демократичні лідери сьогодні відкинуть: “Та ви що! Та як це можна! Та ми самі такі гарні й розумні, такі популярні й красномовні, що ми й самі президенство для себе виборемо!” А коли 1 грудня переможе Кравчук, то я ж буду винен, бо саме через угодовську політику “таких, як я”, мовляв, рухівці програли вибори.

Два з половиною роки існування “демократичних” політичних сил на Україні дозволяють сформулювати основний закон поведінки їхніх лідерів: коли справа дійсно чи уявно зачіпає їхні особисті політичні амбіції, змовкають і аргументи, і здоровий глузд. Можливість виступити з сольним номером на політичному концерті стоїть над усе. От дивлюсь я на тих солістів і думаю: хто з них здатен офірувати заради України не життя, а хоча б п’ять хвилин ефірного часу?

30 вересня 1991 р.