Міфічні «київські князі»
з міфічної «путивльської династії»

Микола Жарких

В історичній літературі циркулює думка, буцімто в Києві у 2 половині 13 – 1 половині 14 ст. правила «династія путивльських князів». Правила мало не 90 років, аж до 1362 року.

Чи справді так? З яких джерел видно існування такої «династії» і чого варті ці джерела і ця «династія»?

Текст міфу

Міф про києво-путивльських князів запустив на орбіту Філарет (Гумілевський) ще 155 років тому [Филарет Чернигов. Терем с епископиею, усыпальница и синодик князей. – Черниговские епархиальные известия, 1863 г., № 10. Передруковано: Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Чернигов: 1874 г., т. 5, с. 35 – 47] і про нього сміливо можна сказати словами класика: «Він живий, / Він ще не вмер». Я, власне, тому й узявся за цю тему, що вона зберігає актуальність, міф повторюється в працях сучасних дослідників.

У найбільш послідовній і розгорнутій формі його подає О. В. Русина:

Першою половиною 14 ст. найчастіше датується фахівцями князювання Іоана-Володимира Івановича Київського та Андрія Вруцького (Овруцького), чиї імена занесено до синодику новгород-сіверського Спасо-Преображенського монастиря [Филарет Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Чернигов: 1874 г., т. 5, с. 43, прим. 61] […]

Очевидно, єдиним резервом, звідки могли бути почерпнуті претенденти на київський стіл, були Ольговичі, що князювали на сусідній Чернігівщині […]

Щодо долі князів-путивльців ми маємо у своєму розпорядженні більше певні, хоч і малоінформативні джерельні відомості – дані втраченого нині Новгород-сіверського синодику […] У синодику згадувалися князь Іоан Путивльський, його син Іоан-Володимир Іоанович Київський та Андрій Овруцький з сином Василем, убитий в Путивлі [Филарет, там само]. Очевидно, утвердившись на київському столі, путивльські князі зберегли найтісніший зв’язок із своєю «отчиною» – сліди якого й фіксуються у пізніші часи у вигляді адміністративної підпорядкованості Путивля Києву. […]

Повертаючись до Новгород-Сіверського синодику, слід зазначити, що його записи не датовані. Попри це цілком очевидно, що вокняжіння путивльської династії у Києві могло відбутись тільки на зламі 13 – 14 ст.: відомо, що у 2 половині 13 ст. тут ще не було князів, у в 1330-х роках уже порядкував князь Федір. […]

Невідомо, завдяки яким обставинам князі-путивльці ствердились у Києві […] можна припустити, що зростання престижу путивльських князів було забезпечене підтримкою татар, які порядкували на Путивльщині й суміжних територіях. […]

Підтримка татарських чи галицько-волинських князів могла відіграти для путивльців принципову роль за умов феодальних усобиць в Орді наприкінці 13 ст., в які були втягнуті й землі Південно-Західної Русі […] Можливо, скориставшись ситуацією, що склалася, путивльські князі саме в той час і утвердились у прадавній столиці Русі.

Що стосується статусу, який вони набули, то з огляду на стан джерел окреслити його практично неможливо […]

[…] Це зайвий раз свідчить про необхідність розшуку та публікації Новгород-Сіверського й аналогічних синодиків, на чому наполягав ще М. Грушевський, працю Р. Зотова [Русина О. В. До питання про київських князів татарської доби. – В кн.: Русина О. В. , К., 2005 р., с. 13 – 21, 26; тут наведено і літературу по темі].

Слід знати, що О. В. Русина кілька разів зверталась до цієї теми. Так, значну частину процитованого тексту можна побачити вже у її першій публікації [Русіна О. В. – “Українська козацька держава”, К., 1991 р., с. 23 – 27], а потім – у статті 1993 р. [Русіна О. В. . – Записки наукового товариства ім.Шевченка, 1993 р., т. 225, с. 194 – 203; у передмові до збірника статей 2005 р. авторка попередила, що при передруці в тексти статей внесено деякі зміни; тому я цитую за виданням 2005 р., що виражає останню на сьогодні думку авторки]. Дещо з процитованого увійшло до монографії 1998 р. [Русина О. В. . – К. : 1998 р., с. 108 – 111].

Щоб не склалось помилкове враження, буцімто одна тільки О. В. Русина завинила у поширенні цього міфу, процитую ще Рафаїла Зотова, родоначальника багатьох «чернігівських» історичних міфів:

Князь Іоан путивльський повинен бути сином одного з Романовичів, і скоріше за все, сином Іоана Романовича, як старшого і як такого, що має за Синодиком теж назву путивльського […]

Князь Іоан-Володимир Іванович київський, згаданий у Сіверському синодику одразу після Іоана Іоановича путивльського, звичайно, був сином цього князя. Андрій вруцький, з усією імовірністю, – брат Іоана-Володимира київського, оскільки записаний з ним в одному ряду […] Василь Андрійович путивльський – син Андрія вруцького. […]

Завдяки Сіверському та Київському синодикам ми тепер знаємо, що до завоювання Київського князівства Ольгердом, котре було невдовзі після 1362 року, воно належало чернігівським Ольговичам. Це плем’я, отже, нарешті відтиснуло Мономаховичів і ті остаточно відмовились від старішого стола Руської землі. Чому ж там сиділи не старші Ольговичі, а князі молодшої лінії, путивльські Ігоревичі? Слід вважати, що через місцеві причини старшим Ольговичам було не до Києва […]

Путивльські князі, яким, можна сказати, не було куди уходити [від татар] зі своєї південної області, жили ближче до Києва, аніж інші Ольговичі, і тому скоріше могли з’являтись в це місто для зайняття стола. […]

Що путивльські князі не постійно займали київський стіл, видно з того, що інколи вони знову з’являлись в Путивлі (князь Василь Андрійович). А тоже бути й так, що разом з києвом вони володіли Путивлем.

Оскільки немає інших відомостей, на підставі синодиків ми можемо з достатньою упевненістю говорити, що в Києві, коли не одразу після Батиєвої навали, то все ж таки у 2 половині 13 ст. і до завоювання його Ольгердом, сиділи переважно князі в путивльської гілки Ольговичів, а саме нащадки Ігоря Святославича сіверського. Точне ж визначення часу, коли Київ перейшов до путивльських князів – утруднене […]

З 1271 року можна припустити факт переходу Києва у владу путивльської династії Ольговичів. […] Ми вважаємо, що Іоан-Володимир київський княжив наприкінці 13 ст. або на початку 14 ст. Князь Андрій названий у Сіверському синодику вруцьким, тому ми можемо думати, що путивльські князі володіли, окрім власне київського уділу, ще й деякими другорядними київськими уділами. […]

Оскільки далі в Синодику ми більше не зустрічаємо князів путивльських, то вважаємо, що ця гілка сіверських Ігоревичів припинилась з князем Василем Андрійовичем путивльським, онуком князя Іоана Іоановича путивльського [Зотов Р. В. О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. – Спб.: 1892 г., с. 115 – 120]

Ясна річ, що з таких «авторитетних» «наукових» праць цей міф переповзає і в праці популярні, наприклад:

Тоді [наприкінці 13 ст.], ймовірно, Києву й було повернуто княжіння. В літописах [в літописах, мої любі! Це вам не баран чхнув!] 60-х років 13 ст. [шестидесятих років тринадцятого століття мої любі! Так у книзі стоїть!] згадується ім’я князя Федора Київського, а в 1-й половині 14 ст. – Іоана-Володимира Іоановича Київського та Андрія Овруцького […]

Деякі відомості про путивльських князів наводить Новгород-Сіверський синодик […] В ньому згадується князь іоан Путивльський, його син Іоан-Володимир Іоанович Київський і, скоріше за все, його брат Андрій Овруцький із сином Василем. […]

Прямих даних про період княжіння у Києві путивльської династії немає [про «літописи» автор уже встиг забути, мої любі!] […] Появу путивльських князів на київському престолі слід відносити до 1272 року.

Можна, мабуть, говорити, що путивльські князі займали київський прстол близько 90 років до часу, коли Київ з Путивлем перейшов під владу литовських князів [Черняков И. Т. Путивль на перепутьях истории Украины и россии. – К.: Оптима, 2005 г., с. 36 – 39].

Пролізає цей міф і в енциклопедії. Так, серед правителів Київського князівства бачимо Володимира Івановича (? – 1300 – ?) (, перевірено 26.07.2018 р.), Івана-Володимира Івановича (кін. 13 – 1 чв. 14 ст.) (, перевірено 26.07.2018 р.), бачимо його й у великих князів київських (1301 – 1 чв. 14 ст.).

Я не ставлю собі за мету складати повний бібліографічний довідник і тим більше повну хрестоматію висловлювань по цій темі. Бажаючі це зробити можуть узяти за основу примітки О. В. Русиної до цитованої статті, а також праці, розглянуті у моїй статті «Міфічне «завоювання Києва» Гедиміном» (2018) – значна частина авторів, котрі писали про це «завоювання», торкались і «путивльської династії».

Для нас істотне одно: всі думки про цю «династію» основані на записі Новгород-Сіверського синодика – пам’ятки, котрої після Філарета ніхто не бачив.

«Джерело» міфу

Справа з цим Новгород-Сіверським синодиком випала значно простіше, ніж можна було собі уявити.

Після 110 років зітхань (від М. С. Грушевського, 1895 р., до О. В. Русиної, 2005 р.) справа зрушила з місця завдяки Олексію Кузьмуку, котрий в 2007 році надрукував Києво-Печерської лаври [Лаврський альманах, 2007 р., т. 18]. Цей синодик був розпочатий в 1654 році і на початку (в історичній частині, написаній про започаткуванні синодика) містив «Перелік князя Костянтина» (ПКК). Любецький синодик, на який спирались попередні дослідники – це пізня (орієнтовно 1753 – 1755 років) і зіпсована копія ПКК з Введенського синодика.

Вивченню цих синодиків і ПКК зокрема я присвятив статті «Любецький синодик» (2015), «Список князів із Любецького синодика» (2015) та розділ «Князі чернігівські» з монографії «Введенський синодик» (2018). До цих статей – суто джерелознавчого характеру – я і раджу звертатись за подробицями.

Тепер (після згаданої підготовчої роботи) все одразу стало ясно: використаний Філаретом Новгород-Сіверський синодик містив список «Переліку князя Костянтина», який походить від Введенського синодика. «Археографічна» публікація Філарета виявилась цілком нездалою і ні на що не придатною (докладніше – у підрозділі «Додаткові джерела» згаданої статті «Князі чернігівські»). Тепер, завдяки О. Кузьмуку, ми можемо нарешті забути про цей жах і користатись якісною публікацією 2007 року.

Що ж ми маємо у Введенському синодику? Наступні записи (нумерація записів ПКК – з моєї статті):

(12-66) Кн. Івана Романовича Путивльського (мій коментар);

(12-88) Кн. Івана Путивльського, страстотерпця і чудотворця, убитого від татар за християн (мій коментар);

(12-89) Кн. Івана Володимира Івановича, і сестру його княгиню Олену, Київського (мій коментар);

(12-91) Кн. Андрія Вручського і сина [його?] князя Василя, убитого в Путивлі (мій коментар).

Як можна датувати час життя цих осіб (якщо не вважати їх чисто літературними вигадками)? Спеціальне дослідження хронології ПКК показало: упевненим можна бути тільки за час від хрещення Русі в 988 році до часу переписування ПКК в 1654 році. (Найдавніший відносно упевнено визначений князь в ПКК відноситься до 1 пол. 11 ст., але звідси ще не випливає, що князі з попереднього часу не могли заскочити у ПКК у наступних позиціях. Прикладів хронологічних розривів і ПКК – скільки завгодно.)

Простою мовою, ми ніяк не можемо датувати ці записи. Крапка.

Для тлумачення цих записів нам потрібні інші джерела, а їх-то якраз і немає. Ясна річ – текст, який потребує для свого пояснення залучення інших джерел, сам не може бути ніяким історичним джерелом. Ще одна крапка.

Далі, чого варті визначення князів як «путивльських», «київських», «овруцьких»? – Нічого не значать. Я навів два незаперечних приклади, коли автор ПКК «пересаджував» до Чернігова князів з інших столів. Навіщо це він робив – я здогадатись не можу, але сам факт від цього не міняється. Отже, на визначення столів можна просто не звертати уваги.

Спеціально щодо «овруцького» князя можна припустити, що джерелом натхнення для автора ПКК була «Повість времен і літ». Перший і останній справжній овруцький князь – це Олег Святославич († 977), котрий мав старшого брата – київського князя ярополка Святославича († 978). Ось вам і зразок, за яким можна було змоделювати іншу пару князів – київського і овруцького.

Далі, що можна сказати про генеалогію згаданих князів на підставі ПКК? – Правильна відповідь, як самі здогадуєтесь – нічого не можна сказати. Переглядаючи таблицю записів ПКК, ми можемо упевнено сказати: безспірно ототожнені князі (виділені в таблиці зеленим тлом) ніколи не стоять там у генеалогічному порядку. Вони розділені записам князів інших гатунків, а тоді, коли кілька «зелених» князів записані підряд – вони не є близькими родичами. Те саме буде, навіть якщо додати до «зелених» князів ще «жовтих» (таких, ототожнення яких вимагає припущень, але більш-менш вірогідних).

В записах ПКК немає генеалогічного упорядкування. Ще одна крапка.

Далі, спеціально для Івана Володимира Івановича – запис ПКК не дає нам підстав вважати якесь одне ім’я з цієї пари князівським, а інше – хрестильним, як автоматично приймають усі дослідники. Тому не можна виключити, що це – одне ім’я, а не два. Ну, нашому історику можна зватись Іваном-Павлом (одночасно!), а – Вольфгангом-Амадеєм (теж одночасно!) – то чому ж князю не можна зватись Іваном-Володимиром? Це вказувало би на католицький вплив і дозволило би датувати такого «князя» серединою 17 ст., часом написання ПКК (більше про католицький вплив у ПКК).

За основу для конструювання такого князя можна було узяти когось із московських великих князів – († 1359) або († 1490). Князів Іванів Івановичів (ще +9), але для літературного моделювання краще пасують якраз найбільш відомі імена. Ну, і князів Володимирів Івановичів ми теж маємо кілька (до названих у процитованому вище коментарі можу додати ще князя Володимира Івановича Горського [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca 14 w. – Warszawa: 1895, s. 137]). Тобто будівельного матеріалу для роботи не бракувало.

Чи не відбилися тут пригадки про путивльських князів давньоруського часу? – Ні, не відбилися. Путивль згадується кілька разів у подіях середини – 2 половини 12 ст. (див. покажчики до Іпатіївського та Лаврентіївського літописів, також «Етимологічний словник літописних географічних назв південної Русі» [К. : Наукова думка, 1985 р., с. 112]). З цих згадок не можна вивести рішучого висновку, що Путивль був центром окремого князівства, а тільки – що він був одним з міст Новгород-Сіверського князівства. Коли подають першу звістку про це «князівство» – це, на мою думку, велике перебільшення.

Того року чернігівські Давидовичі вигнали свого двоюрідного брата Святослава Ольговича з його стольного міста – Новгорода-Сіверського і він змушений був утекти до Путивля. Видно, що там у нього був двір, і що там він перебував недовгий час (десь півроку). Потім Давидовичі спільно з київським князем Ізяславом Мстиславичем вигнали його і з Путивля і він утік далі – до Москви (! саме з цими подіями пов’язана перша згадка про Москву). Оце стільки було його «князювання» в Путивлі.

На мій погляд, це була просто спроба пересидіти несприятливі обставини в стилі «Ліпше мені смерть аніж Курське княжіння». Ні з чого не можна вивести, що сторони конфлікту розглядали перебування Святослава у Путивлі як щось тривале.

Для вигадування «путивльських князів» автору не потрібні були надзвичайні розумові здібності. По-перше, він міг керуватись уявленням, що в давнину в кожному значнішому місті був свій князь (а Путивль у 16 і надто 17 ст. був визначним містом, власне, «брамою» всієї Московської держави, через яку проходили всі її зовнішні зносини у південно-західному напрямку). По-друге, наприкінці 15 ст., перед переходом Путивля під владу Москви, литовським намісником там був князь богдан Федорович Глинський (1495 – † 1512), котрого спрощено іменували князем путивльським, і цей титул утримався серед його нащадків [Wolff J. s. 87]. Звичайно, служилий князь-намісник ніякого стосунку до удільного князя-правителя не мав, але автор фантазії міг не вдаватись у ці тонкощі. (Ну, десь так само, як з київського міського голови , князя Сан-Донато, можна було би зліпити непоганого київського князя.)

Я добре розумію, що ці міркування не мають вартості доказів, але хочу наголосити – розглядаючи маловідомі тексти, не можна наперед відкидати ніяких можливостей.

Висновки

1. Ніякого Путивльського князівства як окремого уділу ніколи не існувало, міркування про нього – неправомірні перебільшення джерельних згадок про тимчасове перебування князів у Путивлі.

2. При відсутності інших, більш певних відомостей про «путивльських князів» слід вважати «путивльські» записи «Переліку князя Костянтина» плодом фантазії писаря з 1654 року.

3. Це стосується і «київського князя» Івана-Володимира Івановича, якого теж слід вважати вигаданим.

4. З цих записів не можна скласти ніякої «династії» і неможливо навіть орієнтовно встановити час життя записаних осіб. Приналежність «Івана-Володимира Київського» до цієї «династії» – безпідставне припущення.

У Києві, 25 – 28 липня 2018 р.